1989 р.
«У нас ще так багато нас – без нас…»
У нас ще так багато нас – без нас:
Мене – без тебе, а тебе – без мене.
Таке минуле за плечима темне,
Таких облич рясний іконостас,
Чужих облич я бачу у очах
Твоїх, коли схиляюся над ними.
Прости мені! Простиме й непростиме.
І я прощу, хоч зроду не прощав.
І я прощу, хоч зроду не прощу.
І ти – не треба, не прощай, будь ласка.
В нас навіть кров з минулим запеклася
І заплелася цівками дощу.
Болять мені ті двадцять тисяч днів,
Що ми з тобою прожили окремо.
Хоч я без тебе, але й ти – без мене.
Нема по них ні спогадів, ні снів.
У нас ще так багато нас – без назв.
Без імені і майже ще без долі
Я йду до тебе… і крізь тебе… далі…
В минулий простір, у зворотний час.
У нас ще так багато нас без нас…
1988 р.
«Це ані добре, ні погано…»
О. Р.
І
Це ані добре, ні погано.
Це просто сталося – і квит.
Чужа жоно, чужа кохана,
Пощо ти увійшла в мій світ?
Печаль то вхопить, то відпустить.
Очима глип – в сузір’я Риб.
Ми переходимо цю зустріч,
Як переходжуємо грип.
Печаль ця викрутить і вижме,
Лишивши щось на самім дні.
Це все закінчиться за тиждень,
Ну, максимум, за вісім днів.
Розмажем вітер по обличчю
Й цю осінь струсимо з одеж.
Бо я ніколи не покличу.
…Та ти ніколи й не прийдеш.
Осінь 1992 р.
ІІ
Комедіантко, акторко, фіглярко!
Маріонетко, напудрена лялько!..
В горлі образа каменем стала —
Як ти мене допекла і дістала…
Добропорядна матір сімейства,
Ти й усміхаючись, не усміхнешся.
Мовиш манірно, чадиш непомірно.
Як я терплю тебе – це неймовірно.
Хвойдо русява у світлому плащику,
Светрик під горло застебнеш на защіпку.
Вірш цей мережу. Душу морожу.
Я вже без тебе жити не зможу.
Жовтень 1992 р.
Сонетоїд
А. В. Жиґуліну
В цьому селі ніхто не живе.
Сіють вітри в дворах лободу.
В небо примружився журавель,
Хворий на курячу сліпоту.
Щерять ротки порожні хатки,
А з-між гілля старої верби
«Хто ти такий? Хто ти такий?» —
Дикі випитують голуби.
Кущ звіробою увесь золотий.
«Хто ти такий? Хто ти такий?»
Хто я такий? Якби ж то я знав.
Вийду на пагорб і з-під руки
Гляну назад. «Хто ти такий?
Хто ти такий?» – чується знов.
1990
Історія – це шлях у невідомість.
Нівроку, довгий. Вже ж не безконечний.
У Людства причащається свідомість.
У Людства прочищається кишечник.
А зверху – Той. Взирає, визирає
Крізь дрантяхмарну пневмонійну плевру,
Як Людство висипає, висипає
Не перед себе – позад себе перли.
Так, наче все розіграно навмисно.
В скоцюрбленій долоні не вмістилось
Історії розірване намисто —
На шворці не лишилось намистинок.
І вкотре себе ловимо на мислі:
Зайшли на коду наші всі прелюди.
Історія – розірване намисто,
Якого —
не мечіте преди свині.
1.02.1990 р.
1992
Раптово усі поставали борцями.
Усі з піджаків майорять прапорцями.
А я – не борець, не трибун, не оратор.
Дурна в мене вдача, паскудний карахтер.
Не маю позиції, навіть – і пози,
Отож балансую між віршів і прози.
Але не пишу я в ній про патріотів,
Про славне лицарство – про них і погóтів.
Чи то – поготíв? Ні, здається – погóтів.
Також не пишу я про гунів, про готів,