І загальмувавши, дав другій машині врізатися в наш бампер.
Вона не постраждала. У неї навіть не погасла жодна з фар. Але спрацювали подушки безпеки й оглушили всіх, хто сидів у машині.
— От і все.
Але Марина залишалася холодною. Якщо, звичайно, подібне слово доречне щодо дванадцятирічної дівчинки.
— Я не люблю бойовиків, — сказала вона.
— …?!
— Я взагалі не дивлюся такі фільми.
Аж так? Ну добре.
Я викотився з машини, і, миттю зміркувавши, чого саме я хочу, четверо друзів Дмитра, які щойно зображували мерців, порозривали подушки і повискакували зі своєї машини. Я вистрелив, але в мене «скінчилися патрони», і тому ми почали битися. Причому билися так, щоб Марина, яка сиділа на передньому сидінні, могла бачити нас не повертаючи голови.
Але коли я зиркнув на свою дочку через лобове скло, то виявилося, що в даний момент їі значно більше цікавили не ми, а стан її нігтиків, які вона розглядала з абсолютно незворушним виглядом.
— Ну й нерви в цієї дівчинки, — мовив один з новозеландців, ухиляючись від мого кулака.
— Не дитина, а камінь.
Я кивнув, намагаючись зрозуміти, що… що?.. що?!!! І, нарешті, пропустив удар (але ми все-таки билися не в повну силу, тому падати після цього мені довелося навмисне), впав і сказав:
— Чорт із нею. Забирайте її.
Мене вдарили кілька разів ногами. Я завмер, нібито без свідомості, обличчям в асфальт. А потім хлопці витягли Марину з машини, кинули на заднє сидіння свого все-таки не дуже постраждалого авто і поїхали геть.
Я піднявся, струсив із себе пил і закурив.
— Мда, — сказав Дмитро, який вийшов з темряви. — Не вдалося.
— Нічого, — сказав я. — Зараз вони її налякають… І тоді…
А якщо ні?
Але ці хлопці вміли лякати.
Бойові мистецтва диктували необхідність культивування чіткого ставлення до смерті ще до реальної битви, і оволодіння їх технологіями розглядалося як релігійний подвиг, який робить людину абсолютно непереможною, незалежно від результату бою.
Викладені на столі інструменти були куплені поспіхом. У найближчому супермаркеті. Але, незважаючи на це, виглядали вони більш ніж моторошно: щипці, ножі і пилки для різання металу, кілька молотків, дриль, глянувши на який, один з новозеландців сказав:
— Треба поставити тонше свердло. Якщо свердлити череп цим, то він розколеться, як кавун… — причому це не були суто теоретичні знання. Подібні речі багатьом із них доводилося робити. У далекі часи, які тепер уже здаються страшним сном.
І як у ті далекі часи, вони притягли дівчинку у величезний підвал і посадили на стілець під єдиною лампою, яка освітлювала її і стіл із розкладеними інструментами для катувань.
— Ви мерзотники, — сказала Маринка.
Але ніхто навіть не глянув на неї.
— Отже, — сказав один з бойовиків-ветеранів. — Де диск?
— Зараз прийде мій тато, — сказала Марина, — і ви будете плакати.
— Та ти що? — один із них зробив крок і вдарив її по обличчю.
— Я розповім вітчиму! — закричала вона. — І він закопає вас усіх.
— Твій вітчим дозволив нам робити з тобою все, що нам заманеться, — сказав стрілець, який прожив останні років вісім серед маорі, які хоч і прилучилися до цивілізації, але все-таки ще пам’ятали традиції канібалізму. Хоча варто зауважити, що холоднокровним убивцею він був і до того, як приїхав на їхні острови. — Нам потрібен диск. А от чи будеш ти кульгати після того, як віддаси його нам, і чи взагалі зможеш пересуватися без інвалідної коляски…
— «Дівчинку треба покарати», сказав він. От ми тебе й караємо.
Майже осліпла від яскравого світла, спрямованого просто їй в очі, Марина не бачила нікого з тих, хто говорив з нею.
Не бачила вона й мене з Дмитром, хоча стояли ми від неї зовсім недалеко.
— Ви думаєте, що якщо покалічите мене, то вітчим простить вам? — запитала вона.
— Думаю, так, — сказав хтось і знову вдарив її. Не боляче, але дуже лунко.
— У мого тата є друг Сашко, — злизнувши з губи кров, сказала Марина. — Коли він довідається, що ви зі мною зробили…
Сашка ми свідомо не взяли з собою зовсім. Надто вже він прив’язався до дівчинки, і надто добре ми знали про те, як швидко й майже без приводу він утрачає контроль над собою. Навіть у грі. Ми ж із Дмитром ставилися до всього, що відбувалось, цілком спокійно. За все треба платити. За можливість полюбити — теж.
А ще: «Він повинен уміти відкинути страх і відректися від власного життя. Це і є закінчене коло».