І підчепивши ногою сервірувальний столик — полірований горіх, прикрашений мозаїкою з перламутру — й запустивши ним у стрільця, я виграв три секунди й кинувся до кухні, де весь цей час ховалась моя дочка.
— Маринко! Пішли!
— Маринко! — крикнув я.
— Так, тату!
— Швидко сюди!
Нагинаючись, хоч наступна стеля була над нею ще метри за два, вона підбігла до мене, і я витяг її на терасу. У свій сад карликових сосон та евкаліптів.
— Що…
Піднявши Марину під пахви, я переніс її через поруччя і сказав:
— Тримайся, — змушуючи взятися за громовідвід.
— А тепер униз.
— Ні.
— Не бійся.
— Ні, — захитала головою дівчинка, судомно вчепившись у товстий мідний дріт.
— Не бійся!
— Ні!
Схопивши Марину за комір, я відірвав її від громовідводу й, затиснувши під пахвою, сам учепився за нього вільною рукою.
— Стій! — крикнув один зі стрільців, посланих її вітчимом.
Але я вже сунув униз. Із сьомого поверху. Розрізаючи долоню до кістки. Однак випустив дріт лише після того, як мої ноги торкнулися до землі.
— Усе? — писнула Маринка.
— Так, — сказав я. — Можеш розплющувати очі.
Але перш ніж випустити її, я відірвав їй комір.
Мені потрібно було бодай чимось перев’язати долоню, з якої цебеніла кров.
Мужність як певна благородна властивість людської природи взагалі, за конфуціанським формулюванням, містить у собі також поняття «хоробрість», «відвага», «сміливість»… Бусідо визнавало тільки розумну хоробрість, засуджуючи даремний ризик; нерозумна, безцільна смерть вважалася «собачою смертю».
— Стій! — почулося з мого саду на даху.
— Побігли, — сказав я.
Ці хлопці не знали міста, тож ми відірвалися від них уже на другому повороті.
Але вони вміли стріляти…
Постріл був один, і Марина навіть не звернула на нього уваги.
Але коли я привів її до Дмитра, з мене витекло стільки крові, що моє обличчя стало білим, немов у гейші, яка себе вибілила.
— Куди? — запитав Дмитро, побачивши мене.
— Не знаю.
— Добре, — сказав він. — Давай у ванну.
Як дбайлива нянька, він зняв із мене весь одяг, змив кров, яка вже почала запікатися, теплою водою. Куля ввійшла над лопаткою, ледь зачепивши кістку. Витягти її Дмитрові вдалося невеликими ножицями тільки з третього разу.
— Скільки їх було?
— Не знаю.
Перев’язаний, із прибинтованою до тіла рукою, я лежав на ліжку, а Марина сиділа поруч зі мною.
— Шестеро, — сказала вона.
— Ясно, — Дмитро зняв слухавку. — Сашку, ти де? Терміново до мене. Сергій підстрелений, у його квартирі повно харківських стрільців. Я не жартую… Добре. Давай.
Сашко приїхав хвилин через двадцять.
Разом вони почали обдзвонювати готелі міста, знайшовши в одному з них «туристичну групу» з України.
— Їх чотирнадцять осіб, — сказали їм. — Так, лише чоловіки. Так, усі від двадцяти п’яти до сорока. Ні, частина з них залишила свої номери.
— Ми їх знайшли, — сказав Сашко.
— Чудесно, — мовив я.
— Ми вас відправимо з міста, — сказав Дмитро, — а самі…
Я зрозумів, що він має на увазі, і кивнув.
— Куди ви поїдете?
Знаючи такі рани, я міг припустити, що мене вистачить ще години на три.
— Гаманець у куртці.
Дмитро кинув мені гаманець. У ньому я знайшов аркушик із адресою, яку мені залишила Юкіко. Кілька стовпчиків ієрогліфів нагадували висохлі квіти.
Значний внесок в еволюцію каліграфїі епохи Хе-ян, в усвідомлення її як естетичної категорії вніс монах Кукай (774–835). Він і його сучасники — імператор Сага (786–842) і придворний Татібана-но Хаямарі (пом. 842) — запам’яталися наступними поколіннями як Сампіцу («Три пензлі»).
Потяг відправлявся без чотирнадцяти північ.
Вагон був практично порожній. Я влаштувався біля вікна, і Дмитро вкрив мене ковдрою, яку приніс провідник.
Швидкісні японські потяги. Вагони з кріслами, як у літаку… Саме тоді я оцінив усю незручність такого транспорту.
— Я вже подзвонив, — сказав Дмитро Марині. — Юкіко вас зустріне. Станція називається…
— Ні, — сказала Марина, так і не зумівши цього повторити. — Давайте я краще запишу це по буквах.
— Ну, щасливо.
Він ще встиг підійти до вікна і махнути нам кілька разів з перону.