— Як ти? — запитала Марина.
— Нормально.
Спина горіла вогнем, але гіршим було те, що я вже відчував нудоту, яка з’явилася на обрії моєї свідомості.
У японській мові обов’язок, почуття (усвідомлення) обов’язку позначається словом «гірі» (букв, «справедливий принцип»), яке походить від «гісі» — «вірний васал», «людина честі й обов’язку», «людина шляхетності».
— Готовий? — запитав Сашко.
— Завжди готовий, — відповів Дмитро.
І опустивши стволи автоматів до землі, вони вибралися з машини. Перед скляними дверима готелю.
Для «розрідження» палички її труть об чорнильний камінь (судзурі), на одному кінці якого є заглиблення для води, яка поступово чорніє в міру натирання. Суйтекі — невелика крапельниця з кераміки чи металу — завершує набір знарядь. Зберігаються вони в лакованій і нерідко вишукано прикрашеній коробочці (судзурібако).
— Привіт, — сказав Дмитро, кладучи наручники перед дрімаючим адміністратором. — Бачиш ту трубу? — кивнув він на трубу парового опалення.
— Бачу.
— Пристебни себе до неї.
Адміністратор виконав це майже миттєво.
— А тепер про справи. Нам потрібна група туристів з України.
— У журналі, — сказав адміністратор, показуючи кивком голови, де саме лежить цей журнал.
— Кімнати двадцять два — двадцять вісім, тридцять шість, чотирнадцять, — сказав Дмитро, погортавши сторінки, пописані латинізованим катакано, який годиться для написання іноземних прізвищ, — двадцять дев’ять і тридцять сім.
Разом чотирнадцять кімнат.
Готель був невеликим. Для нас, європейців. Для невибагливих і низькорослих японців ці малюсінькі кімнати були справжніми номерами люкс. Щоб уміститися на тутешніх ліжках, більшості з присланих стрільців довелося підставляти під звисаючі з ліжок ноги пуфи і стільчики.
Уставивши ключ з ієрогліфами «двадцять два», Дмитро обережно відкрив двері й зайшов у номер.
Стрілець спав.
Черга прошила навскіс його ковдру.
Стрілець, до якого зайшов Сашко, навіть устиг розплющити очі. Але це його не врятувало.
Вони були озброєні японськими автоматами — зброєю, яка більше підходить для комп’ютерних ігор — величезні глушники, завбільшки як сам автомат, і неймовірно довгі магазини на сто двадцять патронів. Невисока скорострільність дозволяла змінювати обойму лише після кожних чотирьох-п’яти вбитих.
У кімнаті, до якої увійшов Сашко, працював телевізор.
— Що? — обернувшись, запитав стрілець, який сидів на ліжку.
— Обслуговування в номерах.
Куля, пройшовши крізь долоню, відкинула банку з пивом до стіни…
Потяг мчав через палаючу нічними вогнями Японію. Чоловік перед нами роздягнувся до трусів, повісивши свій одяг на спинку вільного крісла.
— Через десять хвилин станція, — сказав провідник, заглядаючи у вагон.
Пасажир за два крісла позаду читав газету, неголосно шарудячи численними сторінками.
Поетична антологія «Манйосю» (середина VIII cm.), наприклад, була написана китайськими ієрогліфами, які передавали або значення японських слів, або японські склади. Останній, фонетичний метод письма відомий тепер як ман йогана.
Незручне крісло, яке не дозволяє розпрямити ниючу спину.
— Може, тобі чогось хочеться? — запитала Марина.
«Лягти», — подумав я, а вголос відповів:
— Ні.
— Може, щось принести?
— Таблетку, — мовив я.
Марина розкрила долоню, у якій тримала флакон зі знеболюючим, і витрусила дві маленькі ясно-зелені гранулки.
— Зап’єш?
— Ні, — і почав розсмоктувати їх, як льодяники.
Але я встиг випити їх стільки, що вони вже не діяли на мене.
— Може, цигарку?
— Тут не можна курити.
— А ти обережно.
— Ні, — сказав я.
— А я ж спеціально до тебе приїхала… Хоча все чекала, що приїдеш ти… А потім зрозуміла, що тобі немає до мене ніякого діла…
— Коли я була маленькою, то знала, що ти був найкрасивішим. Як принц із Діснеївського мультика. Я уявляла собі тебе зі світлим волоссям і навіть думала, що за мить до твоєї загибелі плащ на твоїх плечах тріпотів, а меч у твоїх руках був червоним від крові ворогів.
Наскільки я пам’ятаю, мама їй сказала, що мене придавило снопов’язалкою.