— Ну, маля… — сказав я. — Чого ж ти так?
Піднявши з татамі віяло, обрамлене по краю гостро заточеним сріблом, я став розрізати мотузки. Обережно, від голови до ніг, знаючи, що коли я порушу послідовність розрізання вузлів, це вб'є мою маленьку японку.
— Пане… — прошепотіла, нарешті побачивши мене, Юкіко. — Візьміть мене…
— Ага, — сказав я. — Зараз.
І розітнув останній вузол.
— Зробіть мене своєю… — вона була дуже п’яна, а тому не було сенсу з нею сперечатися.
— Агов! — гукнув я. — Де її одяг?!
Але замість якої-небудь баби-гейші, котра виконувала б тут обов’язки прислуги й котру я очікував побачити після свого крику, до мене ввійшли троє якудз, одягнених у сірі костюми з такого ж кольору краватками та в чорні сорочки.
Утім, це були навіть не якудзи, а ті, кого зазвичай називають «учнями», — молоді люди, яким іще належало заслужити право нанести на свої спини складні багатоколірні татуювання.
Їх послали охороняти цей бордель, і щойно в ньому траплялися проблеми, юнаки з’являлися вирішувати їх.
— Ви підете звідси, — сказав найвищий із них, уклонившись.
— Так?
Я встав.
Найвищий із них не сягав зростом моїх грудей.
— Ти певен у цьому?
— Інакше ми виставимо вас самі…
Битися з ними — все одно, що з дітьми. Навіть з усім їхнім карате й іншими рухливими видами спорту.
Стиснувши свої пальченята в кулачки, вони спробували зробитися страшними і грізними.
Через секунду кульгавенька гейша, яка несла почастунок із саке своєму панові, аж заплющила очі: протаранивши стіну, всі вони гупнулися на підлогу коридору.
Утім, відразу ж підхопившись і помотавши зачмелілими головами, якудзи знову кинулися на мене з виском «я-а-а-а-а-а!!!», що тут-таки перейшов у здушене хрипіння: «Ха-х-х-х-х…»
— То що?! — знову крикнув я. — Хто-небудь принесе мені її кімоно?!
Але замість цього почув шепіт із темної діри в стіні.
— Пану краще піти. Він здолав трьох ворогів, але інші, а їх дуже багато, будуть тут за кілька хвилин.
— Серйозно?
— Я не хочу, щоб у пана були прикрощі.
— Тоді спасибі, — сказав я і витяг телефон:
— Гінтаре, це Сергій.
— Слухаю тебе.
— Ти дуже зайнятий?
— Як для чого, — сказав він, завжди повільний і спокійний.
— Потрібна твоя допомога. Твоя і, якщо це реально, ще кількох людей.
— Ти де?
Я назвав адресу.
— Постараюсь не запізнитися, — пообіцяв Гінтар, усе з тим же акцентом, що не зник навіть після десяти років перебування тут.
Гейша, яка ввійшла до кімнати, опустилася на коліна й, схиливши голову, простягнула мені принесене для Юкіко кімоно. А ще — плетені сандалії.
— Допоможеш, — сказав я їй, примостивши телефон на спину одного з непритомних якудз.
— Гаразд.
Я підняв Юкіко під пахви, а гейша надягла на неї халат.
— Відчини двері.
Вона підвелася, наблизилась до стіни й, сівши на підлогу, відсунула одну із ширм.
— Дякую.
Я підхопив невагому Юкіко на руки й поніс до виходу.
На вулиці мене вже очікували півтора десятка бандитів у сірих костюмах і такого ж кольору краватках.
Почався дощ, але вони не зауважували цього, стоячи півколом посередині тісної, повної вивісок і неонових ієрогліфів вулички.
— Гей, — сказав я. — Хто з вас старший?
Я хотів домовитися. Але:
— Час розмов закінчено, — сказав один із них. — Залиши дівчину й покажи нам, який ти боєць.
Тяка (Chaka) чи Гадзікі (Hajiki) — сленг — вогнепальна зброя. Зазвичай — пістолет.
Перекинувши через ліве плече Юкіко, яка невідомо чому засміялася, я витяг пістолет. Свій. Блискаючий нікелем. З обтяженою титаном ручкою. Будь-який японець, ризикнувши вистрелити з нього, був би відкинутий до стіни й розмазаний по ній віддачею.
Кожен, хто спіймає кулю, яка вилетить із нього, матиме таку дірку в грудях, що через неї можна буде просунути згорнутий у рулон мат із вівсяної соломи.
— Отже…
Уже сім довгих років я був громадянином цієї країни і тому мав право на самозахист.
— Я рахую до трьох…
І мені справді було абсолютно начхати на те, підуть ці карлики звідси живими чи опиняться в морзі.
— Раз, — почав я. — Два…
Але ми обійшлися без «три», бо саме цієї миті поруч із нами зупинилися чотири машини, і з них вийшло з десяток білявих гігантів — хлопців із прибалтійського земляцтва, які знайшли на цих островах, як і я колись, порятунок від лих, що переслідували їх удома.