— Ні, — Маринка поморщила ніс. — Я поїду додому.
І глянула на мене вже без посмішки:
— Так буде краще.
Найближчим від нас містом виявилася Тояма. Півгодини в її порожньому передранковому аеропорті — і ось ми у Токіо. Де нас уже зустрічають Дмитро й Сашко.
— Он, дивися, — повідомила Марина, — твої друзі.
Вони приїхали тільки для одного — допомогти мені відбити дочку.
Але Марина знову сказала:
— Не треба, тату. Прошу тебе. Так буде краще.
Вона попрощалася з Дмитром, подякувала Сашкові, який погнав до сувенірного кіоска і повернувся з несусвітною м’якою іграшкою (я так і не зрозумів, що вона зображувала). Тоді застрибнула на мене, а я обійняв її і почув:
— Ти найкращий.
А потім ледве відірвала Сашків подарунок від підлоги…
— Давайте я понесу, — сказав один зі стрільців.
— Не треба, — відрізала Маринка і пішла до термінала. Зупинившись біля самих дверей, помахала мені.
Можливо, востаннє.
А ми залишилися посередині величезного Токійського аеропорту.
І я сказав:
— Давайте нап’ємося.
І ми напились. Та так, що, прокинувшись наступного ранку, я не зміг згадати, як добрався додому.
У міфі про приховання сонячної богині Аматерасу в гроті найголовнішим у магічному ритуалі є танець богині Аме-но удзуме. Танець смерті перед новим життєвим циклом.
Записка, яку я знайшов у кишені своєї куртки, була написана на зворотній стороні меню рибного ресторанчика:
Милий таточку, я дуже тебе люблю. Як тільки приїду — відразу повідомлю тобі, як добралася. Не знаю, чи вдасться, але якщо все буде нормально, то чекай мене наступного літа. Причому — на всі три місяці.
Передавай привіти дядькові Сашкові й дядьку Дмитрові.
P.S. Цілую тисячу разів.
Це був перший лист від дочки.
Я сховав його у свій гаманець.
Сказати правду? Я зберігаю його дотепер.
Частина друга
Приватне листування
Я ввімкнув комп’ютер і, відчинивши дверцята, які з’явилися посередині екрана, до мене вийшла маленька розпатлана дівчинка у величезних черевиках, які нітрохи її не бентежили. Походивши між значками папок і навіть зазирнувши в одну з них, вона повернулася до мене, радісно округлила очі і помахала мені: «Привіт!»
Маринчин подарунок.
Моя дочка була права: мені було важко не згадати про неї, дивлячись на цю віртуальну дівчинку.
«Як справи?» — запитало маля.
— Нормально, — відповів я.
«Працюватимеш?»
— Напевно.
«Я подивлюся?»
На токійській біржі дешевшала нафта і дорожчав цукор. Судячи з результатів торгів у Нью-Йорку, там уже знали про це.
Я продав частину Сашкових акцій, докупив трохи цінних паперів для прибалтів і заробив двадцять сім тисяч для себе.
Уся робота зайняла в мене чотири години.
А вже вимикаючи комп’ютер…
«Почекай, — сказала мені віртуальна дівчинка. — Я маю встигнути сховатися».
…Я побачив, що прапорець моєї електронної скриньки піднятий.
«Здрастуй, татку».
Це був лист від Марини.
«Здрастуй, татку!
Ми долетіли, пройшли митницю і приїхали додому. Вітчим — справжній джентльмен — злегка посварив, задовольнився обіцянкою виправитися і відіслав мене вечеряти.
Знову довелося йти до школи. Там нудно. Тепер розумію — треба було привезти із собою меч. Шантажувати вчителів харакірі і відбиватися від „подруг“ із „пристойних родин“.
А що ти поробляєш?
І приписка — поштова адреса. Її адреса.
«Привіт, — відповів я. — У мене все нормально».
Зізнатися, що сумую?
Я просто не міг придумати, про що їй розповісти ще.
І я наклацав: «Я сумую».
І все. Більше ідей не було.
Я подумав і додав найдурніше, що можна втулити в листі: «Погода тут сонячна». І закінчив усе це: «Чекаю».
Це був перший із листів, написаних мною за останні двадцять років.
Але поступово я навчився й цьому.
Мій другий лист був значно веселішим:
«Дядько Сашко вирішив худнути. Він записався на шейпінг, першого ж дня зламав їм якийсь батут, прийшов до дядька Дмитра, спустошив у нього весь холодильник, а потім запросив мене в ресторан.