День був холодним. І пакет із м’ясом приємно зігрівав долоню.
Я звернув на вуличку біля свого будинку і побачив на ній одразу п’ять автомобілів із незнайомими номерами.
І штук десять китайців, які попрямували до мене з усіх боків — від стін, з-поза дерев, з під’їздів будинків.
Проживши тут десять років, починаєш розуміти, чим вони відрізняються від японців. А різниця разюча, така ж, як між грузином і азербайджанцем.
Японці все-таки більше схожі на нас. Потім ідуть в’єтнамці, корейці, і вже тоді — китайці. Найазіатськіші з усіх азіатів — жовті люди з берегів Жовтої ріки.
Глянути на обличчя, зрозуміти: «тріада». Кивнути самому собі: «Ага» і, витягши з кишені телефон, викликати натисканням однієї кнопки номер Дмитра:
— У мене вже почалося, — сказав я і кинув телефон в обличчя першого з китайців.
Потім, перехопивши пакунок із якіторі в ліву руку, я стрибнув і вдарив ногою одразу по трьох пласких обличчях.
— Ну?!
Приземлившись, я прийняв захисну стійку і стис кулак. І китаєць, який завмер за п’ятнадцять сантиметрів від мене, побачивши мій кулак, завбільшки з його голову, навіть позадкував.
Але за мить, замруживши очі, він закричав: «Я-а-а-а-а!!!» — й кинувся на мене.
І решта приєдналися до нього:
— Я-а-а-а-а!!!!!
За первісною легендою, метою товариства була помста за вбивство урядовцями ченця з буддійського храму Шао-Лінь-си. Надалі, з розширенням соціальної бази товариства, змінилися сфери діяльності тріад, було висунуто завдання боротьби за майно й соціальні права їх членів. Тріади стають масовою організацією, з численними відгалуженнями по всій країні, однак її вплив поширюється переважно на приморські провінції Китаю.
— Викликати поліцію? — обізвалася жінка з вікна четвертого поверху.
— Навіщо? — запитав я, оглядаючи китайців, що валялися навколо мене. — Краще швидку допомогу.
От тільки я залишився без вечері. Пакунок порвався, і шашлички тепер валялися в крові й у дощових калюжах.
Як вони мене знаходили? Не знаю. Але вони знаходили мене всі наступні сорок чотири години.
Наприклад, коли я вийшов із магазину спортивних товарів із загорненою в яскравий обгортковий папір бейсбольною битою.
Усімох. Як старанні учні Великого Дракона.
«І так ми вміємо». Кулачок об кулачок. «І так», — ніжками об асфальт — раз, два, три — шарк-шарк-шарк. «І так». Стрибнути, закрутитися і припасти до землі.
— А ну ж бо, — мені було цікаво.
Я навіть дозволив одному з них спробувати перебити мою биту.
— А-а-а! — він затряс побілілою від удару рукою.
— Бачиш, — сказав я, — погано вчився.
І міцніше взявшись за биту, вдарив його по нозі. Трохи нижче від коліна.
Школа: «Гуманний майстер з бейсбольною битою».
А я ж спочатку був справді дуже гуманним, не те що не вбивав, а навіть не калічив по-справжньому нікого з них. Але коли вони мене дістали…
А Дмитро стояв, піднявши руки вгору, оточений чотирма автомобілями, що притиснули його до глухої стіни.
Можна було б заскочити на капот і перебігти через дах якоїсь із їхніх машин… Якби діти, що висипали з цих автомобілів, не були озброєні автоматами.
— Все-все, — сказав Дмитро. — Спіймався я. Спіймався.
Уважніше придивився до одного з азіатів (єдиного, який не був озброєний) і уточнив:
— Кадуцо-сан?
— Так, — кивнув той.
І тут у Дмитровій кишені задзвонив телефон.
Дзвонив я, тоді ще тільки наближаючись до свого будинку:
— У мене вже почалося.
— Чудесно, — криво посміхнувся Дмитро.
Тоді відключив телефон і запитав у Кадуцо-сана:
— Може, пройдемо до мене? У сенсі: в гості.
Сан, який приїхав до нього в супроводі автоматників, був главою однієї з місцевих банд якудз.
Цікаво стало багатію, вирішив він чашки шинкарські поближче розглянути. Взяв одну — язиком від задоволення прицмокнув, узяв іншу — головою схвально кивнув. Узяв третю — та від подиву так із роззявленим ротом сидіти й залишився.
А одягнений у фартух із вишитим на ньому фазаном-транссексуалом (подарунок Дмитра; Сашкова реакція — «яка гидота») Сашко готував собі обід, не в такт притупуючи під пісеньку з присланої для нього Мариною касети: