Вони були могутні, широкоплечі, і хіба що п’ять японців змогли б повалити одного такого. А ще вони не полінувалися прихопити з собою кілька автоматів і ручних гранат.
Тож якудзам слід було вирішувати — вмерти чи дозволити мені піти.
Якби ними керував якийсь юнак, котрий прагнув би самурайської слави і йшов Шляхом Воїна, вони повитягували б свої тесаки — улюблену зброю дрібних вуличних гангстерів — і кинулися б на нас. Щоб загинути.
А так…
— Дякую, — сказав я прибалтам.
— За що? — посміхнувся Гінтар, який їх привів.
— За допомогу.
Токіо — одне з найдивовижніших міст Японії, де поруч із суперсучасними хмарочосами, збудованими в азіатському стилі, можна побачити давні японські пагоди. Де вілли європейського вигляду сусідять із будинками, спорудженими в класичному японському стилі сьоїн.
Я віз додому Юкіко, яка лежала на задньому сидінні моєї неяпонської машини, і мільйони рекламних вогнів відбивалися на мокрому склі.
— Я поводилася дуже погано?
Вона вже прийшла до тями настільки, що змогла сісти (це було видно мені у дзеркалі).
— Та щось таке, — відповів я.
— Ти зможеш мені вибачити?
— Звичайно.
— Куди ти мене везеш?
— Додому.
— Заїдемо в аптеку?
Ми заїхали в аптеку неподалік будинку, в якому я жив. Крихітна кімнатка, заставлена скляними прилавками з порцеляновими склянками й колбами із сушеними водоростями та зміями. Послужливий господар аптеки загортав ліки, обрані Юкіко, в папір із заздалегідь видрукуваними на ньому рецептами готування зіль.
Дивні зілля.
Куплене моєю маленькою юдзьо «відьомське молоко» — манюсінький флакончик, який коштував майже півкіло паперових єн.
Дві ефірні олії, що містяться в мускатному горісі, — ізосафрол та міристицин — стали прообразом наркотиків МДА і ММДА (останній більше відомий як «екстазі»).
— Я не зможу заснути…
Я знав про це.
— Мені буде дуже погано…
Після того, що вона дозволила зробити з собою…
— Я можу просити пана про милість?
— Звичайно.
— Я усамітнюся?
— Ні, — сказав я. — Я хочу подивитися.
— Добре.
Юкіко розклала згортки на кухонному столі, а я курив поруч, обпершись об стіну.
Моя кухня була обставлена в європейському стилі — звичайні стіл, стільці й газова плита. Але розміри її були такі, як майже скрізь у Країні Вранішнього Сонця — метр вісімдесят на метр двадцять. Але ми все одно вміщалися тут.
Діставши керамічну мисочку, Юкіко налила в неї трошки підігрітої води. Цілий ритуал з обкладанням чайника серветкою і чеканням останньої краплі з піднятого носика.
А потім настав час готування:
мускатний горіх — помішування мініатюрною ложечкою;
амбра — і навколо нас розлився чудовий аромат;
женьшень — дочекатися, поки осяде;
ріг носорога — помішування в інший бік;
трохи попелясто-зеленої трави і єдина крапля «відьомського молока», що блиснула розплавленим бурштином.
Не запитуйте, що це таке. Та й навіщо вам знати про це?
— Я приготувала це для пана.
Я загасив сигарету й посміхнувся.
— Мені незручно просити про це, адже Юкіко сама в цьому винна, але чи міг би пан випити приготованого нею настою?
— Звичайно.
Я підніс чашку до губ. Пахнуло так собі одеколоном, що перебродив на сонці.
— До дна?
— Як панові буде завгодно.
Я випив усе.
Це був засіб, що перетворював чоловіка на тварину. Давав йому змогу кохатися дванадцять годин поспіль.
Юкіко було необхідне кохання. Після тих забав із мотузкою їй потрібно було багато годин плотських задоволень.
Кохання… А чом би й ні?
Коли мої губи торкнулися осаду, я поставив чашку на стіл.
Рі-но-тама — дві порожні срібні кульки. В одній із них міститься кулька ртуті, а в другій — вібруючий металевий язичок. Обидві кульки обережно вставляються в йоні, і їх закривають клаптиком шовку. При ходьбі й розгойдуванні ртутна кулька створює легку вібрацію, а «дзвіночок» видає ледь чутний дзенькіт.
Але як описати це кохання? Як описати пагіння дикого винограду, котре обплітає старий мур?