Кімната. Що ж. Із нею довелося вчинити по-японськи. Шафи й телевізор я вмонтував у стіни. Не я, а запрошені мною робітники. А потім, розібравши дах, підняв перекриття на п’ять метрів, щоб установити у своїй кімнаті рухомі стелі. Ти натискаєш на кнопку — і стеля, падаючи, стає підлогою твоєї вітальні. Натискаєш на іншу — і до твоїх ніг опускається спальня. Чотири в одному — спальня, вітальня, кабінет і бібліотека.
Щоправда, довелося перейняти звичку сидіти на підлозі і спати на рисових матах, бо наші традиційні меблі занадто важкі й громіздкі, аби заганяти їх під стелю по кілька разів на день.
Прокидаюсь о восьмій, мене будять пестощі Юкіко. Снідаю, приймаю душ і сідаю за роботу.
Постіль уже зібрана, і я міняю підлоги. Спальню на кабінет.
Я вмикаю комп’ютер і відвідую Нью-Йоркську біржу. У нас ранок, тим часом американці ще тільки лягли спати.
Потім Токійська біржа. Що по чім. Що виросло. Що впало.
Набрати свій пароль, з’єднатися з брокером і почати:
«Купуємо».
«Продаємо».
«Чекаємо… Чекаємо… Чекаємо… Купуємо!»
Усе почалося через нудьгу, через випадкову комп’ютерну гру, принесену мені одним із прибалтів:
— От, ненароком знайшли в одному з наших комп’ютерів. Може, тобі буде цікаво?
Переписавши, я відкрив гру і посміхнувся — вона виявилась україномовною. Мені, який тоді ще не знав жодного ієрогліфа, це було ніби вітер із батьківщини.
Я уявляв себе сидячим удома, на Отакара Яроша. Я доходив до того, що був упевнений: варто мені зняти слухавку — і я почую не:
— Чін-джан-джен, — а милий дівочий голос:
— Вибачте, я, здається, помилилася номером.
Я грав майже три місяці. І хоч ця гра була про торги на Київській біржі, для мене не існувало нічого ріднішого, ніж назви акцій, що на ній продавались: «Прикарпатліс», «ФК „Динамо“», «кондфабрика „Світоч“», «Криворіжсталь», «російський газ», «канал „1+1“», «полтавські чорноземи».
Я вмикав комп’ютер — і опинявся вдома.
А потім, «заробивши» — і чому принтер не налаштований на те, щоб друкувати виграні тобою гроші? — майже вісімсот мільярдів, я втомився.
Але в мене з’явилася професія — торговець цінними паперами, та й до того ж достатня кількість грошей, щоб я міг найняти собі репетиторку, з якою почав учити японську й англійську мови.
Причому підручниками були не книги з картинками, а сервери Токійської та Нью-Йоркської бірж.
Мацудзака — м’ясо бичків, яких відгодовують пшеницею, напувають пивом і яким роблять спеціальний масаж. Тому не дивно, що воно відрізняється особливим смаком. Його образно називають «задубілим» чи «мармуровим». М’яка червона тканина м’яса пересипана вкрапленнями жиру, що нагадують паморозь.
За перший місяць я заробив тридцять дві тисячі. За другий — шістдесят п’ять. На третій до мене прийшли прибалти й поклали на мій стіл кейс із грошима:
— Усе, що в нас залишилося, — попросили поторгувати і для них. — Під п’ятнадцять відсотків.
— Від прибутку?
— Так.
— Добре.
А вже після прибалтів я став представляти інтереси Дмитра й Сашка, тих двох єдиних українців, із якими я тут спілкувався.
Зустріти на вулиці туриста, який говорить твоєю мовою, і вдати, ніби не помітив цього.
А якщо, побачивши тебе, він кинеться назустріч і почне казати:
— Перепрошую, я заблукав. Мені треба потрапити… — ти говориш йому:
— Ноу. Ай-донт-андестенд.
— А, — зрозуміє він. — Ніжки Буша, — і дасть тобі спокій.
Дмитро й Сашко. Перший асимілював тут настільки, що навіть став вивчати Шлях Меча, беручи участь нарівні з японцями, котрі прийняли його до своєї компанії, в усіляких самурайських ігрищах — костюмованих маскарадах зі стрільбою з лука чи кінними перегонами вслід за випущеним із дерев’яної гармати ядром.
Другий, зненавидівши цю країну, досі продовжує розмовляти винятково по-українськи, доводячи до паніки продавців-карликів у крамницях, куди він заходить, чи перукарів, котрі стають на спеціально принесений стілець, щоб якось дотягтися до його потилиці.
— Лялькова країна, населена ожилими, але все ще безмозкими іграшками.
І гнів його було досить легко пояснити, адже при його ста вісімдесяти кілограмах видавалося більш ніж складним відчувати бодай якийсь комфорт на кухні розмірами метр вісімдесят на метр двадцять.
Він був величезний і завжди чимось незадоволений. А ще — романтичний і готовий закохатися в кожну жінку, яка бачилася йому гідною любові. І він завжди жив так, немов ішов на війну, влаштовуючи скандали, що закінчувалися побоїщами, як із найменшого приводу, так і без нього.