— …А Катька потім до мене тихенько підійшла. Каже: я тобі ще дещо хочу… І пакета цього втеліщила!
Миколка поклав шоколадку знов до кишені, але раптом щось згадав і схаменувся:
— Ой! А шоколадку віддай, каже, своєму Найді! Ну, він же у тебе теж солдат! Прикинь, ім’я твоє пам’ятає!
Шоколадку? Чисто дівчачі химери: справжньому воякові замість смачної кісточки — цукерку!
Якби Катька тоді, в поєдинкові, його, можна сказати, солдата, не порівняла з безпородним котом, Найда був би тепер навіть радий. А так… Утім, хай уже! Згадала, привітала, пам’ятає, як звати!.. І за те спасибі, що хоч не квітка!
— Коротше, вдома з’їси! — Миколка поплескав себе по кишені з шоколадкою. — Захочеш — зі мною поділишся, а ні — то я все одно вже кращий дарунок маю!..
Любовно загорнув над вазончиком целофан.
— Бігом, Найдо, в Халабуду: йому ж, мабуть, холодно!
Відтоді їх стало троє. Найда, Миколка і Гіацинт.
Миколка навіть поливав Гіацинта в один і той самий час. За кожним дзвінком халабудного будильника, якого колись знайшли на Пустирищі, відчистили, й він, мов у віддяку, почав іти.
А вечорами, після розмови про майбутнє військо, Миколка несміливо заводив іншої:
— …Як думаєш, чого вона мені, той… Вирішила подарувати?.. Ще й таку гарнющу квітку?
— …Прикинь, і нічого їй, що інші від мене одвертаються!..
— …А вона нічо, та Катька, га?.. Може, і я їй трохи, той?.. Ну, подобаюсь? Як думаєш?
— …Це ж мені ще ніколи ніхто ніде нічого, а тут — таке!..
Потім неодмінно відкопував із кутка Халабуди слоїка з їхніми чесними заробітками. Там були і копійки, і гривні. Струшував скляною посудиною і впевнено промовляв:
— Ох, коли вже та Училка оголосить про дівчаче Свято? Бо тут набереться на та-а-аки-и-ий Гостинець!.. Вони думають, я бомж, а я Катьці щось та-а-аке-е-е викуплю, яке нікому й не снилось! Ану підказуй: що можна подарувати дівчині?..
— …А кросівки? Ну, трохи відкладаються, подумаєш!
Чікси тепер не відчувалось навіть у його мовчанні.
Найда не ревнував. Ну, хіба що тро-о-ошечки. Може, на якихось півхвоста! Ба, навіть менше: на чверть кінчика вуха, підступно відкушеного кицькою Анхвісою. Та й то — ні.
Бо, виявляється, дуже приємно бачити Миколку щасливим і замріяним. Це ж майбутній військовій службі, здається, не завадить?
ПРИМИРЕННЯ
Найда з Миколкою так ловко пристосувались цупити в Товстухи з-під носа кицьчині обіди, а вони, ті обіди, були завше такими смачнющими, що хлопчик із собакою стали втрачати пильність.
Якось вони так захопились — уже другою — мисочкою відвареного м’яска, що проґавили, як із-за огорожі покрадьки висунулась Товстуха.
— Ах он воно що!.. Хва-а-айно, хлопчику, хва-а-а-айно! — заспівала знайомим голосом. — А я тут хвілосохвствую, від чого ж це моя Анхвісочка худне й марніє вже третій день!..
Найда з Миколкою вже мали дременути, щоб аж закуріло. Але Товстушина п’ятірня мертвою хваткою трималась за Миколчину курточку. Хлопчик не смикався, бо курточка була благенькою і могла ось-ось порватись, а Найда, хоч як раптово занило йому надкушене Анхвісою вухо, не міг покинути господаря в біді.
— Тьотю, вибачте, ми більше не бу-у-удем!.. — доводиться принижуватись Миколці.
— Та я вже третій день через вікно спостерігаю за вашим «більше не будем»!.. Так ніяких хвінансів не хватить! Що, вчорашня рибка-хвіш до смаку припала, хіба нє?
— Дуже! — звів на тітку щирі очі Миколка.
— А сьогоднішні хврикадельки?
— Ще… не розсмакував!.. — знайшовся Миколка і проковтнув слинку.
Товстуха здивовано вмовкла. Анхвіса ж ліниво розтулила свої зелені балухи.
— Ану, ходімо, паскуднику, зі мною, зараз усе розпробуємо і розсмакуємо! — Товстуха, цупко тримаючи Миколчину курточку, потягла хлопця до Будиночка. — Ти ж, Анхвісочко, погуляй надворі, тобі не можна знервуватись!
— Тьоть, ну, пустіть, тьотю!.. — марно впирається Миколка.
Найда поплуганився слідом.
Товстуха заштовхала Миколку в Будиночок. Спересердя навіть не помітила, що за її рожево-ковбасними ногами вскочив і стривожений Найда.
Зачинила двері зсередини.
Найда у розпачі забився під шафу: все, вона пустить хлопчика на переробку! Наробить «хваршу» і півроку годуватиме ним Анхвісу!!!
— А тепер признавайся, чого об’їдаєте мою кицьку, — Товстуха дістала з шафки ножа. Таки мститись! А якби ще знала, що Найда з Миколкою обкрадають кицьку, гай-гай, відколи?!.
— Ви що, голодні?
— Ні, — опустив очі Миколка.
— А що ви їсте?
— «Фанту», «Мівіну»… Вони дуже добрі, але… Ваша риба — добріша!..