Вважатимемо, що я не знаю, що з ним зробив Мишко після цього.
Але відтоді ми вибирали водіїв тільки за оголошеннями у газетах. Піднявши їхню ставку до восьми відсотків, ми давали їм можливість працювати до першої серйозної ситуації. А вже потому вони самі йшли від нас — не всі з них були спроможні здогадатися, що застереження: «Під’їдеш одразу, як ми вийдемо з казино. Мотор не глуши», означало, що по машині стрілятимуть.
Або ми звільняли їх. Але були й такі, що пропрацювали в нас кілька місяців.
Сашко, наприклад, водив нашу машину… Класний був седан. Згадавши про нього (не про Сашка, а про відібране директорами казино авто), я засумував. Отже, Сашко працював у нас з жовтня минулого року.
Ігорович. Саме завдяки йому ми почали заробляти за вечір не десятки, а сотні тисяч.
До появи Ігоровича ми з Мишком цілком задовольнялися і п’ятьма чи шістьма тисячами, а коли вигравали двадцять, то це було справжнім святом. Але Ігорович не вчив нас грати в Гру. І до нього ми були справжніми гравцями, які вважали вечір, не проведений у казино, пропащим. Просто ми могли задовольнитися значно меншою сумою.
Ми вигравали п’ять тисяч, раділи, що не програли, і влаштовували справжній бенкет, а вже наступного ранку закладали свої годинники, щоб увечері розпочати нову гру.
Ігорович підійшов до нас під час гри, вибрав слушний момент, коли я чекав, щоб випали потрібні мені за системою комбінації «чіт», «чіт», «третя дюжина», «третя дюжина», «третя дюжина».
— Дозволите? — запитав він.
Мишко відразу засопів у мене за спиною, я відсторонився від столу, і сказав:
— Звичайно.
— Поговоримо, — запропонував Ігорович і шляхетно блиснув лисиною.
— Про що? — запитав Мишко.
Ігорович витяг з кишені ручку, взяв із таці серветку і написав на ній:
«100.000–200.000»
І поставив поруч великий знак питання.
Ми влаштувалися в барі в сусідньому залі.
— Що треба зробити? — запитав Мишко.
— Грати, — сказав Ігорович.
— Ми й так граємо.
— А хочете грати краще?
— Ну?
— У мене тут машина. Спустимося?
Ми так і зробили, причому Мишко тримався за пістолет і йшов останнім.
В машині Ігорович посадив мене на заднє сидіння, сів поруч і спробував обхопити мою голову руками:
— Не хвилюйтеся, — ледь чутно мовив він, не маючи змоги говорити: до його підборіддя Мишко приставив дуло пістолета. — Довіртеся мені: не існує нічого, крім гри… Тільки гра… Тільки виграш…
— Він взяв мене з Мишком під руки, завів у казино і поставив біля столу. Я вигравав. Кін за коном.
А коли Ігорович вирішив, що я виграв достатньо, сказав: «Досить».
Після гри мене трясло і нудило. Але це відчуття швидко минуло, і я міг не тільки радіти виграним грошам, а й торгуватися з Ігоровичем, який запропонував співпрацю. Мишко теж не погоджувався з двадцятьма двома відсотками (по тридцять п’ять мені й Ігоровичу, вісім — Сашкові). Але коли зрозумів, що двадцять два відсотки братимуться не від п’ятнадцяти, а від ста п’ятдесяти тисяч, заспокоївся, як, утім, і я.
Саме з появою в нашій компанії Ігоровича ми змушені були їздити містами і жодного разу не грати двічі в одному казино. Одна справа, коли двічі на місяць (а кількість казино в нашому Рідному Місті дозволяла нам з Мишком не з’являтися в кожному з них не частіше двох разів на місяць) ти виносиш із казино кілька незначних тисяч, і зовсім інша річ — коли ти робиш його біднішим тисяч на чотириста.
Ми почали грати тільки на великі виграші, а великі гроші зробили нас буржуями, хоч і дозволили не відмовлятися від наших невеликих слабкостей. Тим більше, що на тлі повних грошима кишень вони здавалися безневинними.
Але з появою великих грошей виникла необхідність посилити охорону, і до нас приєднався Костик.
А потому прозвучало «Бах!» — і ні Костика, ні Ігоровича, ні Сашка не стало.
Ображатися на них? За що? Пограли — розійшлися. Звичайно, можна було б знайти кілька звинувачень і згадувати про них повсякчас. Але я потягнувся за новою наповненою склянкою і, ще не пригубивши її, вирішив:
— Послати Костика, Ігоровича й Сашка під три чорти. Забути про них і ніколи більше не згадувати.
Забути, і край. І я зміг це зробити.
Розділ 8
«Як зазвичай це починається»
— Ліно, — гукнув я.
Але було вже пізно: Мишко й обидві дівулі так надудлилися, що заснули, забувши про те, навіщо зібралися тут — тобто навіть не роздягнувшись.
Мишко, зігнувшись у три погибелі, спав на кріслі. Одна з повій забралася на моє ліжко й укрилася моїм піджаком, а інша, як і Мишко, спала в кріслі.