— Ліно, Ліно, — гукав я, — мені треба чашку кави.
Я потребував кави, бо, на жаль, алкоголь нічого не зміг зробити зі мною. Коли я встав і рушив до дверей, мої ноги підкошувалися, а язик заплітався. Хоча мозок працював блискуче і насміхався над п’яним тілом, під’юджуючи його:
— Ну, втни ще що-небудь. Тільки будь обережним.
Схопившись за край столу, щоб не впасти, я заволав на всю горлянку:
— Мені тр-тр-тре-е…
— Що сталося? — поморщилася розбуджена мною чергова поверху.
Я спробував повторити спочатку:
— Мені тр-р-р-р-р…
Тільки з третього разу вона зрозуміла мене:
— Мені потрібна кава.
Вона демонстративно глянула на годинник, але мені було начхати на пізній час. Її стіл стояв посеред коридору, на ньому — кавоварка, а в її обов’язки входило виконувати вимоги і прохання клієнтів, навіть якщо ми — я і такі, як я, — були п’яні.
Звичайно, я міг помилятися, але саме завдяки її посередництву у моєму номері з’явилася Ліна з подругою. Отже…
— Кави, — повторив я, але оскільки був п’яний, не міг здогадатися, що моє прохання буде виконане тільки після того, як дістану гаманець.
Я цього не зробив, і коридорна сказала:
— У ресторані.
— Невже?
— Атож.
— Ну гаразд.
Я рушив до сходів, але бездонна прірва за їхніми перилами нагнала мені страху впасти, я сказав сходам: «Ніколи», та рушив до ліфта.
Ресторан не був зачинений, але він відпочивав.
Та встигнувши відсвяткувати шість великих виграшів і повечерявши тут кілька разів, я зумів прихилити до себе всіх офіціантів, отож, побачивши мене, вони відразу продерли очі і кинулись обслуговувати мене всією нічною зміною, тобто втрьох:
— Кави, — сказав я і сів за стіл.
Мені принесли попільничку і подали меню десертів.
— Кави. Міцної. Без цукру. Гарячої. Три великі порції.
І не встигли офіціанти рушити до кухні, як у дверях напівтемного ресторану з’явився Мишко.
З червоними очима, настовбурченим їжачком світлого волосся, у футболці закоченій по саму шию, з порожньою кобурою, він похитнувся на порозі, нарешті, побачив мене і вигукнув:
— О, — і рушив до мене.
— Що робиш? — запитав у мене Мишко, сідаючи навпроти.
— П’ю каву.
— А я — пиво. Офіціанте, пива.
Я глипнув поверх Мишкового плеча на компанію, яка зайшла в ресторан, і мовив:
— Краще кави.
— Чому? — запитав Мишко і, глянувши позад себе, побачив горил із «Золотого Дракона», які прямували до нас.
Навіть п’яним я не міг не впізнати людей, які допомогли мені позбутися усього, що я мав.
— Закусити і випити? — запитав Мишко, коли вони підійшли ближче. — Перекус після повного трудового дня?
— Ей, ви, — мовив старший з них, зупиняючись поруч. — Вам же було сказано: «пошвидше з міста». Чи ви, може, хочете, щоб ми вас, баранів, провчили?
— Ні, — сказав я, — ми тільки по чашці кави і їдемо.
Їх було п’ятеро. За іншої ситуації я б улаштував стрілянину, а потому затіяв позов для вирішення питання, хто з нас «баран». Але п’яний Мишко, у якого разом із будинком забрали його пістолет, був поганим адвокатом, тому я тільки посміхнувся.
— Яку каву? — скривившись, запитав здоровань.
— Чорну і міцну, — сказав я, — без неї ми не зможемо рухатися. Доїдемо хіба що до найближчого стовпа чи дерева.
Він глянув на нас і зрозумів, що я маю слушність..
Отож каву ми пили в оточенні п’яти золотодраконівських бойовиків. Вони сиділи і мовчки чекали, а ми пили чашку за чашкою.
Полегшало. Оп’яніння минуло. Але натомість почало мучити гнітюче прозріння.
Вийшовши з ресторану, ми рушили до ліфта, але один із громил зупинив нас.
— Сходами. Тут усього один поверх.
— У номер, — заперечив Мишко, — речі забрати.
— Які речі? — огризнувся громило. — У машину і геть звідси. Не зрозумів?
— Чому ж ні, — мовив Мишко.
І ми пішли до машини.
Сіли, я закурив, а Мишко запитав:
— Куди поїдемо?
— Кат його зна, — сказав я. — Кудою тут ближче до окружної?
— Тудою.
— Тоді поїхали.
Темно-синя машина з бойовиками із «Золотого Дракона» рушила слідом за нами.
До речі, про охоронців, утім, і про красенів-директорів чотирьох казино.
Звичайно, Володимир Аренський із «Золотого Дракона» не був організатором цієї затії. Важко уявити, що хтось міг передбачити, з якого казино ми почнемо гру в місті і в якому закінчимо. Просто директори вирішили дочекатися, коли ми обіграємо їхні казино, а потому в останній грі відібрати в нас усе до копійки.