А ще ж є «нуль», чи, як прийнято його називати у казино, — «зеро». Він міститься у верхній частині цифрової таблиці, у такому собі півколі, яким звичайно увінчують намальовані на асфальті «класики».
Про нього варто поговорити окремо.
Коли випадає те чи інше число, ви маєте шанс виграти. Бо воно може бути «чорне» чи «червоне», «парне» чи «непарне», або ж розташоване в тій дюжині чи трійці, на яку ви поставили. Якщо ж виграє «зеро», то ви програєте. Причому все. Адже коли випадає «нуль», усі ставки перераховують на дохід казино. За винятком тих, що були зроблені на нуль.
На нуль можна ставити, і виграш такої ставки прирівнюватиметься як один до тридцяти двох.
До речі, за кількістю випадання «нуля» можна відразу ж визначити рівень казино і довідатися, чи «керований» стіл. З точки зору математики «зеро», як і будь-яке інше число, має випадати не частіше, ніж один раз на тридцять сім конів. Якщо ж «нуль» є виграшною комбінацією кожної п’ятої партії, це означає, що круп’є не соромиться видатися жадібним або просто вважає, що математику в школі вам викладав учитель праці, і крутить рулетку не задля того, щоб ви могли пограти, а заради того, щоб збагатити за ваш рахунок своє казино.
Усе зрозуміло? Тоді йдемо далі.
Розділ 12
«Перша гра у Великому Місті»
Здається, ми переборщили, коли влаштували бенкет на честь свого зубожіння, бо наші пом’яті піджаки і плащі змусили охорону першого ж казино, у яке ми приїхали, — «Синя Блискавка» — поставитися до нас з особливою сторожкістю. Нас кілька разів перевірили з допомогою металошукачів, а потому звернулися до Мишка:
— Розставте ноги, будь ласка.
— Ти що з глузду з’їхав? — запитав охоронця Мишко, і той, нарешті, залишив нас у спокої.
— На всі, — сказав я молодикові за скляною перегородкою «пункт обміну» і віддав йому всі п’ять тисяч двісті вісімдесят чотири гривні.
Чотири з них виявилися зайвими, і перш ніж повернути їх мені, добродій поцікавився:
— На чай?
— Ні, — сказав я.
— Розумієш, — мовив Мишко, — ми заощаджуємо кожну копійку.
Молодик кивнув, і ми пішли оглядати столи.
Казино було поганеньке — абияк переобладнана колишня закусочна — воно ще не вивітрило із себе запах пересмажених чебуреків, а його ігрові зали дуже нагадували обідній зал, роздавальню і кухню.
Людей було небагато, і переважно незаможних. Скидалося на те, що власник казино не гнався за великими ставками, а робив основний акцент на ігрові автомати. Їх тут було море. І «однорукі бандити», і покер, і якісь дуже гучні бахкалки, що потребували рейнджерської реакції. Вони шуміли, мигали, сипали жетонами, гуркотали вибухами і награвали нарізно «Янкі дудлс», «Пекін — найкраще місто світу» і «Калінку». Але варто було розсунути важкі штори і зайти до залу з рулеткою, як відразу ж ставало тихо.
Тихо, прохолодно і накурено.
Столів було три. За кожним із них грали дилетанти, які задовольнялися сотнею доларів за вечір. Примітивність їхніх систем вражала. Та й досить було глянути на черевики гравців, щоб зрозуміти, що сто доларів вони виграють не щовечора.
— Посунься, — сказав Мишко одному з них.
— Що? — не зрозумів той.
— Як-то «що»?! — гаркнув Мишко, і біля нас одразу ж з’явилися два вільних табурети.
Я сів на один із них. Відібрав у сусіда ліворуч повну недокурків попільницю і запитав у круп’є:
— У вас їх не чистять?
Мені ніхто не відповів. Я закурив.
Витяг з кишені жменю фішок, розклав їх на шість ставок — пірамідками різної величини, і почав чекати.
Тут усі грали по-простому, в даній ситуації мене це задовільняло. Я не хотів ризикувати. Просто не міг цього робити з сумою, що в нас була, а тому стежив за кольором ставок, які вигравали.
— «Двадцять чотири», «чорне», — говорив круп’є.
— «Сімнадцять», «червоне».
— «Чотирнадцять», «червоне».
— «Тридцять один», «чорне».
— «Дев’ять», «червоне».
Я дочекався, поки «червоне» не випаде тричі підряд, і поставив на «чорне». І виграв аж чотири фішки. Але це був початок, а оскільки дана система вимагала насамперед терпіння, мені не залишалося нічого іншого, як чекати наступної можливості зробити ставку.
Я програв. Знову програв. А потім виграв — додав до своєї стопки ще шість фішок.
Система «червоне-чорне» — одна із найпримітивніших, утім, як і система «чіт-лишка». Вони побудовані на однаковісіньких принципах, але для того, щоб зрозуміти їх, варто знати таку штуку, як «теорія імовірності».