Мишко відчинив задні дверцята, сказав дівчині:
— Сідай, — і відразу ж забувши про неї, запитав мене: — Що робитимемо?
— Як що? Там усі наші гроші.
Ми віддали їй усе, що в нас було, тож тепер не мали нічого.
— Доведеться повернутися, — сказав Мишко.
— Еге ж, — мовив я.
Він нахилився і витяг з-під сидіння два пістолети. Я дістав з бардачка свого. Знявши їх із запобіжників і клацнувши затворами, ми вийшли з машини і рушили до скляних дверей казино.
Колесо на фасаді зупинилося, і стрілка захиталася біля сектора «головний приз».
Швейцар тільки-но відчинив двері, як ми одразу ж зіштовхнулися з начальником охорони та трьома його людьми, які збиралися подивитися нам услід з ґанку. Вони аж ніяк не чекали, що ми повернемося з пістолетами в руках.
Але треба віддати їм належне: із усіх можливих варіантів вони вибрали найправильніший — варто було направити на них дула пістолетів, як вони відразу ж підняли руки, а начальник охорони сказав:
— Усе гаразд.
— Так і має бути, — мовив Мишко. — Де наші бабки?
— Сергію, принеси.
Але перш ніж охоронець, названий Сергієм, зробив крок, він запитав у Мишка:
— Я за грошима?
— Бігом.
Він повернувся без підкріплення, з сімома перев’язаними синьою резинкою пачками грошей.
Продовжуючи цілитися в одного з його приятелів, я спершу перевірив кожну з них і переконався, що це п’ятдесятий і сотні, а не шматки нарізаних рекламних листівок «Відвідайте казино „Колесо Фортуни“», а потім сховав їх у кишені плаща.
— Спасибі, — мовив я.
А Мишко, приставивши дуло пістолета до чола начальника охорони, наказав:
— Проведи нас.
— Добре, — відповів той.
Але варто було нам від’їхати метрів на десять, як він одразу ж ударив пальцем по навушнику в правому вусі і закричав:
— Нас пограбували! Усі на вихід! — і вулиця перед казино наповнилася охоронцями, які вибігли із залів і барів.
— Погоня? — запитав Мишко. — Ну що ж, поганяємо.
Він натиснув на педаль газу…
… а за наступним поворотом в’їхав в арку прохідного двору і виключив фари.
Ми опинилися в колодязі вікон, що світилися. І нікому навіть не спало на думку шукати нас тут.
Розділ 18
«Місто, у якому ми ще не були»
— Двадцять хвилин минуло, — сказав Мишко.
— Поїхали.
Охоронці з «Колеса Фортуни» знали нас в обличчя, але ми сподівалися, що їм не відомі наші імена, а тому вирішили, що вони не знають, у якому готелі ми зупинилися.
Але варто було доїхати до останнього перед готелем перехрестя, як ми побачили охоронців з «Колеса», які чекали на нас біля головного входу. Можна було, звичайно, спробувати полізти проти рожна, але трохи осторонь ми запримітили гурт сутенерів нашої маленької повії, а на протилежному боці вулиці — машину з міліціонерами, яких викликали співробітники готелю, що з досвіду знали, чим може закінчитися стрілянина між охоронцями та сутенерами.
Тому, не зупиняючись і не гальмуючи, ми поїхали геть від готелю, в якому залишилися наші речі і Мишків паспорт.
Уже сидячи в невеликому нічному ресторанчику, Мишко сказав:
— Паспортів у нас нема.
— Ага.
— Залишатися тут нерозважливо.
Я знову погодився:
— Авжеж.
— Треба їхати кудись.
— Куди? — запитав я.
Мишко задумався.
Наша маленька проституточка сиділа мовчки, і коли Мишко попросив у офіціанта карту нашої держави, я сказав їй:
— Не журись.
Ще в машині я дав їй майже дванадцять тисяч, тому був упевнений, що з такою сумою вона досить легко почне нове життя. Але дівчина на щось чекала, я ж не відчував себе зобов’язаним перед нею, тому не став розпитувати про її наміри.
— Зараз глянемо, — Мишко розгорнув карту. — Гм…
Його величезний палець повільно рухався по ній від міста до міста, не зупиняючись на жодному з указаних пунктів. А я просто курив, знаючи наперед, чим усе скінчиться.
— Тут ми були, — говорив Мишко, — тут теж.
За останні два роки ми об’їздили всю країну, і тому в більшість її міст нам було просто небезпечно повертатися.
— Тут ми теж були.
— І тут.
— Можна забирати? — запитав офіціант.
Я кивнув, підняв лікті, і він забрав брудну тарілку.
— І тут, — спустившись до південних кордонів, що закінчувалися Теплим Морем, Мишко поморщився.