Круп’є, який відійшов на кілька хвилин, повернувся в супроводі ігрового менеджера, що хоч і був одягнений у непогано скроєний смугастий костюм і тримав руки так, щоб було видно агатові запонки, що мали вигляд достиглих жолудів, усе-таки дуже скидався на математика з інститутським дипломом, якого узяли на роботу в казино тільки тому, що він трохи розбирався в числах.
Менеджер і круп’є підійшли до столу, розпорядник гри крутнув дзиґу і підняв одразу три гнізда. При цьому вони не поспішали, давали мені повну можливість зробити ставки.
Я міг би, звичайно, відмовитися від гри і зробити вигляд, що мені перехотілося грати. Але добре розумів, що менеджер штовхатиметься біля столу доти, поки своїми очима не побачить, що мені справді вдається обігравати його казино, тому я продемонстрував йому свою вправність і виграв майже шістсот євро.
Спостерігаючи за тим, як я викладаю пірамідку з виграних фішок, менеджер на знак здогаду кивнув і, схилившись, шепнув щось на вухо круп’є й пішов геть.
Той у відповідь кивнув, і вже під час наступного обертання кола рулетки він і його напарник не підняли жодного гнізда. Вони дозволили кульці зупинятися там, де їй заманеться, тобто діяли так, як того вимагали правила гри.
Вони думали зробити мені гірше. Наївні.
Я наказав Мишкові вийти з гри і залишився єдиним гравцем за столом, програв одинадцять ставок підряд і, ввійшовши в систему, почав вигравати такі суми, що вже через вісім конів круп’є знову побігли за допомогою до менеджера.
Ця біганина почала стомлювати, тому ми зібрали фішки і залишили зал.
— Дев’яносто дві тисячі сімсот п’ятдесят шість євро, — сказала дівчина, підсуваючи до мене пачки грошей.
Дев’яносто дві тисячі сімсот п’ятдесят шість євро — саме стільки грошей було в нас тепер.
Для того, щоб ховати гроші, вже не вистачало кишень, тому перш ніж сісти в машину, ми дістали з багажника дипломат — той самий, який зберігав у собі сотні виграшів ще тоді, коли ми працювали командою.
Ми склали в нього гроші, закинули його назад у багажник, сіли в машину і тільки-но рушили з місця, як за нашими спинами спалахнуло світло фар.
Це не могло бути випадковістю чи збігом обставин. Машина поїхала за нами.
— Почалося, — сказав Мишко.
— Ага.
Я обернувся, але світло ліхтарів набережної відбивалося у вітровому склі автомобіля, що їхав за нами і я не міг порахувати усіх, хто сидів у ньому. Але коли ми виїхали на одну з темних вулиць, і ліхтарі залишилися позаду, я побачив, що в машині сидять четверо здорованів.
— То що, покатаємося?
Хлопці їхали слідом. Скидалося на те, що їх послали з’ясувати, хто ми такі.
Ми каталися містом години півтори, і вони не відставали від нас. Тоді Мишко виїхав за передмістя, і незабаром ми опинилися в горах. Стрілки їхали назирці.
А це були саме вони — люди Сави Костіна, лідера стрілків, власника місцевих казино. Обігравши гральний будинок, ми обіграли Саву, а тому він мав повне право знати, хто ми такі і чого ще від нас можна чекати.
Ми ж мали повне право не обмінюватися візитками з його стрілками і уникати зустрічі з ним.
А покататися — запросто. І ми каталися, від’їжджаючи все далі і далі від міста. Ми проїхали повз міліцейський пост на перевалі. Вартові, мабуть, спали. Потім спустилися з останньої гори. Удалині вже світилися вогні нового міста, починало світати. А ми все їхали.
Так ми могли їздити дуже довго. Але стрілкам це набридло. Вони мигнули фарами, розвернулися і помчали назад до Великого Курортного Міста.
Ми повернулися до нього іншою дорогою.
Коли ми в’їхали в кемпінг, осіннє сонце вже сліпило очі.
Толя підмітав доріжки між фургонами, а Яна чекала на нас, сидячи на порозі свого будиночка.
— Усе гаразд? — запитав Мишко.
— Авжеж, — мовила вона.
— Ніхто не приїжджав?
— Ні.
— Чудово.
І ми пішли спати.
А ввечері попрямували до «Прибережного» — обігравати його гравців-професіоналів.
Розділ 24
«Десять способів виграти — З»
Незважаючи на назву, що більше підійшла б дешевій закусочній з одноманітними стравами, брудними скатертинами, вусатими і неповороткими офіціантками, вирубаним у стіні вікном для подачі наїдків, тарганами-мутантами, «Прибережне» було досить респектабельним казино.
До нього можна було добратися темною і вузькою дорогою між стрімкими скелями та морем. Метрів за п’ятсот до казино, прямо на скелі, горів величезний щит з ламп «Казино „Прибережне“». Далі дорогу огинали ліхтарі й обплетені жовтими гірляндами дерева.