Саме казино, чийсь триповерховий білий особняк із заново відреставрованими левами біля входу, було оздоблене дзеркалами, заставлене високими диванами і кріслами та облицьоване темними дубовими панелями.
«Недобиті більшовиками поміщики». Чомусь при спогляданні казино саме ця фраза спала на думку.
Але, принаймні, серед багатіїв Великого Курортного Міста саме воно користувалося найбільшою популярністю: вони вважали, що заслуговують саме такої «розкоші». Крім того, тут завжди було досить людно, а на стоянці стояло стільки машин, що ми ледве знайшли місце для паркування.
— Будь обережний, — сказав Мишко.
— Постараюся, — відповів я.
Учорашній нічний конвой вказував на те, що нами зацікавилися. Але ми не могли відмовитися від гри: саме в «Прибережному» я планував заробити найбільше грошей. Я був готовий грати доти, поки мене не почнуть відтягувати від столу силоміць.
Більш-менш серйозна гра відбувалася майже за кожним із одинадцяти столів великого ігрового залу.
Тут збиралася публіка при грошах, а тому наші фішки за сотню і п’ять сотень ні в кого не викликали особливого інтересу.
Я бачив товстуна, який грав фішками по дві тисячі, і повію, яка вирішила зробити паузу в роботі і поміняла отримані за останню годину фішки майже на три тисячі.
Тільки-но проститутка отримала гроші, як поблизу з’явився тонконосий стрілець в уніформі охоронця «Прибережного» (сірий піджак, чорні штани) і простягнув руку, чекаючи, поки проститутка дасть йому п’ятсот доларів. Офіціант же отримав десять євро на чай і залишився незадоволений.
Тут ми могли виграти. Але головне — при тих сумах, до яких звикли в «Прибережному», ми могли не сумніватися, що нам виплатять будь-який виграш без усяких проблем.
Треба було тільки виграти.
Офіціант ще не встиг обслужити нас, як я вже помітив усіх чотирьох професійних гравців, які працювали того вечора у «Прибережному», і працювали на казино.
Я придивився до них і зрозумів, що всі вони погодилися на роботу тут тільки тому, що не могли розраховувати хоч на якусь стабільність при своїй грі. Хлопці вгадували дев’ять виграшів із десяти і випереджали своїми ставками інших гравців, змушуючи тих ставити на числа, що не могли виграти. Але вони так довго заробляли на життя з допомогою цих одинадцяти столів, що було б дивно, якби вони не вміли цього робити.
Адже в кожного столу з рулеткою свої особливості, до них можна звикнути і вивчити точнісінько так само, як мавпа вивчає, яку з трьох кнопок потрібно натиснути, щоб у її клітку впав банан.
Так само і ці гравці призвичаїлися до своїх столів настільки добре, що знали: якщо круп’є починає крутити рулетку, коли вона повернена нулем до дальньої стіни, то, найімовірніше, виграє «чотирнадцять», а якщо він кине кульку на сантиметр вище, ніж того вимагають правила, то виграє «двадцять п’ять». З тридцяти семи обертів рулетки п’ятого столу кулька тричі зупиняється на «сімнадцяти», а на шостому за таку ж кількість конів вона двічі зупиниться на «тридцяти чотирьох», чотири рази на «шести», і тричі на «двадцяти семи».
А з такими знаннями ці специ могли вигравати, навіть не користаючись своїми примітивними системами.
А вони — системи — спрацьовували на столах «Прибережного» у вісімдесяти шести випадках зі ста.
Для початку я зіграв із ними в «двадцять чотири числа», гарну систему, що дозволяє вигравати три фішки з однієї, придуману в минулому столітті двома братами-німцями.
Це напружило їх, і до мого столу підійшов один із тих, кого начальство «Прибережного» вважало професіоналами. Він поспостерігав за мною, зрозумів принцип дії системи, а вона була досить проста, і спробував зіграти за її правилами.
Але перш ніж він устиг зробити наступну ставку, я зіграв з ним «у три числа з додатковим». Тобто почав ставити не тільки на три числа одного сектора рулетки: «тридцять, вісім, двадцять три», «двадцять чотири, шістнадцять, тридцять три» або «двадцять шість, зеро, тридцять два», — але і на колір, який вважав виграшним. Для чисел «тридцять, вісім, двадцять три» це був червоний.
Це було складніше, і навіть удвох, а тепер біля мого столу перебували вже двоє круп’є, вони не знали, що робити.
Але в хлопців була своя система, і вони могли грати за нею, майже завжди ставлячи туди ж, куди і я.
Оце й усе. Більше вони нічого придумати не могли. А оскільки на одному числі опинялися дві ставки, їхня і моя, ми вигравали разом. Але на відміну від мене, хлопці не могли після гри поміняти фішки на гроші і забрати з собою свої виграші. Вони повинні були повернути їх у касу казино.