«Монголами» керував Ахіміл Хафізов. «Кавказцями» — Каха Бграмінідзе, а «савівцями» — ще вісім років тому «висвячений» на злодія в законі Сава Костін.
Саме за його наказом у нас відібрали гроші, які ми одразу побачили, коли нас завели в його кабінет, у відкритому кейсі на кінці столу. Поруч сиділа на стільці перелякана і схвильована Яна. Вона зустріла нас так, немов з нашою появою мали закінчитися всі її неприємності.
Особняк Сави Костіна, споруджений на схилі гори з виглядом на місто, незважаючи на зусилля архітекторів і дизайнерів ландшафтного мистецтва, скидався на фортецю, побудовану під час війни за Велике Місто. Було таке враження, ніби тільки учора з вікна викинули мішки з піском і звільнили столи від гранатометів та коробок з кулеметними стрічками.
— Ну-ну, — мовив Сава, оглядаючи нас. Його тон виказував бажання побачити когось більш достойного. — Чого стоїте? Сідайте.
Ми сіли навпроти нього.
— Курите?
— Куримо, — відповів я.
— Тоді пригощайтеся.
Але курити не хотілося.
І глава стрільців, який володів більшою третиною Великого Курортного Міста, почав розмову:
— То ви граєте в казино?
— Трохи, — відповіли ми.
— Але ж ви непогані гравці?
Хвалити себе перед власником казино, яке ми обіграли, якось не випадало, тому Мишко розвів руками, а я лише знизав плечима…
Але Сава сказав:
— Я бачив записи. Ви класно граєте. Зіграймо.
Він розмовляв тоном людини, яка вже давно все вирішила.
Однак Мишко поцікавився:
— Де?
Сава глянув на нього, провів язиком по верхніх зубах і відповів:
— У казино.
Костін міг запропонувати зробити ставку нашими грошима на парі, змусивши нас вибирати або гроші, або життя, міг присилувати піти в одне з його казино і програти все до копійки або ж піймати зубами кулю, чи сказати:
— Добре, я залишаю гроші, а ви забираєте собі дівчину, — не даремно ж він посадив Яну так, щоб ми могли її бачити.
Але Сава запропонував зовсім інше, хоча про Яну він усе-таки обмовився:
— Якщо хочете, щоб вона лишилася живою.
Щоправда, це було сказано вже після ділової пропозиції з його боку.
— Наше місто невелике, — почав Сава, — провінційне. У нас немає ні столичного розмаху, ні його оборотів, а тому двісті тисяч — хоч ви виграли всього сто сімдесят шість — для нас великі гроші, але я віддам їх вам за умови, що ви допоможете мені.
— Чим? — запитав я.
— Так склалося, — продовжив розмову Сава, який вирішив трохи пояснити нам проблеми свого бізнесу, — що усіма казино в цьому місті заправляю я і концерн, який мені належить.
Добре, що він хоч не назвав свою банду «ТОВ» чи «Індастріш Інкомпані».
— У нас немає антимонопольного комітету, а тому ми змушені самотужки стежити за тим, щоб ніхто чужий не заважав нашому бізнесу. Коли справа стосується чужинців, нам вдається умовити їх не будувати нові казино в нашому місті. Але якщо ігровим бізнесом вирішує зайнятися хто-небудь із дружніх нашому концернів, нам доводиться вишукувати все нові й нові методи впливу.
Простіше було пояснити:
— Ми живемо за рахунок казино і хоч працюємо сезонно, нам немає на що нарікати. Але якщо якийсь чужинець стає нам на заваді, ми заливаємо його цементом або посилаємо до нього пару найманих убивць, тож рідко хто наважується потикати сюди носа. Однак коли хтось із представників інших банд, з якими ми уклали перемир’я, вирішує відкрити казино, ми зазнаємо збитків. Звичайно, можна було б їх порішити, але влаштовувати велику війну через одне маленьке казино?
Він розмірковував досить логічно і був достатньо поінформований про нас (а за наявності такої суми грошей, яку мав Сава Костін, зробити це було зовсім просто) і вирішив свої проблеми з казино, яке відкривали представники азіатського крила місцевої мафії під керівництвом Ахіміла Хафізова, владнати з нашою допомогою.
Розділ 27