Казино «Вершина» було приречене.
Валера готувався до війни. Адже савівці розраховували виграти шістнадцять мільйонів. Сумнівно, щоб власник «Вершини» володів такою сумою. Отже, він мав поступитися своїм казино. Але міг виявити спротив. Могла початися війна, і Валера хотів якнайкраще підготуватися до неї.
Він оточив казино постами і засідками, приготував резерви і навіть забезпечив шляхи відступу.
Він був готовим.
Був готовим і Великий Сергій, який уже приніс у казино дві дорожні сумки. Він збирався наповнити їх грошима зі сховища «Вершини», як тільки там почнеться стрілянина. Був готовий і Сава, який сказав дружині:
— Звичайно, я буду обережний, — і пообіцяв їй одягти бронежилет.
Не були готові тільки я і Мишко, який нагадав мені про це, як тільки ми опинилися з ним удвох у туалеті:
— Ну і які плани?
— Усе дуже просто, — сказав я, — ми тікаємо з грошима.
— Які нам дасть Сава?
— Які ми самі візьмемо.
— Де?
— У казино, — сказав я.
Але тут у туалет зайшов один із наших охоронців:
— Хутчій, а то хлопці вже чекають.
Ми вийшли до савівців, які сиділи за столиками і вже встигли відкоркувати кілька пляшок спиртного; Я почав із того, що попросив забрати зі столів горілку і принести кожному з них каву.
Вони кривилися, посміхалися, переморгувалися, але каву все-таки випили. А коли перед кожним із них поклали папір і олівці, ніхто не приховав свого скепсису.
Я ж почав диктувати:
— «Тридцять шість», «одинадцять», «тридцять», «вісім», — і так до «тридцяти двох».
Потому розставив скляні попільниці по краях креслярського аркуша, намалював на ньому всі три поверхи «Вершини», вказав, де стоять столи з рулетками і позначив кожен із них цифрами.
Після цього пояснив стрілкам, біля якого столу гратиме кожен із них, так я зміг звертатися до них, називаючи номер столу з рулеткою і не запам’ятовуючи їхні імена.
— Перший, — сказав я, — читай, що в тебе вийшло.
Він устав, прокашлявся і почав:
— Стіл перший від дверей у залі на другому поверсі. Чекаю випадання трьох цифр «тридцять шість», а потім починаю ставити на номери «тридцять шість», «одинадцять», «тридцять», «вісім»…
— Другий, — сказав я, коли він закінчив.
— Стіл номер два, — відгукнувся стрілець. — Тричі по «тридцять шість», а потім…
Я перевірив записи кожного з них, семеро помилилися. Коли всі помилки в послідовності майбутніх виграшів були виправлені, я сказав:
— А тепер учіть це все напам’ять.
Я дав їм третину години, а потім улаштував першу перевірку. Без запинки перелічити всі двадцять п’ять чисел зміг тільки один із них.
— Почнемо спочатку, — сказав я.
— А що мені робити? — запитав чотирнадцятий номер, якому вдалося усе запам’ятати.
— Продовжуй учити, — наказав я, згадавши благодатні дні армії, і додав: — Тільки за умови, що ніхто з вас не припуститься помилки, ми розійдемося.
— То що ти надумав? — неголосно запитав Мишко.
Я саме підійшов до кавоварки, щоб налити собі кави, а вона виявилася порожньою, і мені довелося заповнювати її водою та меленими зернами.
— Великий Сергій, — сказав я, — залишить «Вершину» відразу після гри.
— Резонно, — погодився Мишко.
— Він не виходитиме через передні двері, і не ритиме тунель, чи не так?
Мишко кивнув.
— Він сидить у тій частині третього поверху, що у розпал гри залишиться без охорони.
Мишко знову кивнув.
— Оскільки він планує взяти зі сховища гроші, то йому потрібно буде потрапити туди. Гадаю, він знає, як це зробити. А потім спуститься по мотузці через вікно службового кабінету, — я сподівався, що Мишко пам’ятає план «Вершини» і стежить за моєю думкою.
— Ну і який зиск ми матимемо з цього?
— Як тільки у «Вершині» почнеться колотнеча… А вона почнеться в дев’яноста дев’яти випадках зі ста, ми піднімемося на третій поверх, заберемо зі сховища все, що не забрав Великий Сергій, і підемо за ним назирці. Потому рванемо в кемпінг, заберемо Яну і зникнемо.
Червона лампочка в кавоварці згасла, і я наповнив свою чашку.
— Тобі налити?
— Ні.
Мишко думав. Я встиг насипати та розмішати цукор і покласти ложку на барну стійку, коли він, нарешті, сказав:
— Гарний план.
— Я теж так гадаю, — мовив я і пішов до свого учительського столу.