— Не знаю, — відповіла вона. — На стоянці я зібрала тисяч вісім, він узяв тисячу і поїхав, але спершу привіз вас сюди і показав лікареві.
Я задумався. Чи міг Мишко залишити нас напризволяще? Наскільки я його знав — ні.
— Він обіцяв повернутися? — запитав я.
— Нічого не казав, — відповіла Яна.
— Сподіватимемося, що він повернеться, — мовив я і, відкинувши ковдру, спустив ноги з ліжка. — Що ж, Яночко, будемо лікуватися. Допоможеш мені?
Розділ 37
«Курси першої медичної допомоги»
— Лікар живе в сусідньому селі, — сказала Яна. — Я можу його привести.
— Спасибі, але я вже мав щастя поспілкуватися з ним. Краще я сам.
Найлегше було пояснити моїй маленькій доглядальниці Яні, як треба перев’язувати мої груди, щоб правильно зрослися ребра. Найскладніше — вправити опухлі суглоби, що завдавали нестерпних мук при кожному русі. Але ми впоралися і з тим, і з іншим.
Якщо в тебе або у твоїх друзів стріляють майже щовечора, оскільки кожен другий охоронець грального будинку вважає своїм обов’язком не тільки відібрати в тебе гроші, але і покалічити тебе, щоб у тебе ніколи більше не з’являлося бажання обіграти їхнє казино, якщо ти живеш у готелях і бачиш навколо себе тільки нічні міста, то рано чи пізно стаєш і лікарем, і хірургом, і реаніматологом. Тому з таким дріб’язком, як вивих, я міг справитися сам, без допомоги лікаря.
Я, закутаний у ковдру, і Яна, яка постійно говорила, що краще покликати лікаря, вийшли у двір. Нана, дружина господаря нашого будинку, саме годувала величезних індиків у загорожці з дроту. Вона кивнула у відповідь на моє привітання.
Її чоловік, Рустам, вийшов слідом за нами і зупинився на терасі під нерівним черепичним дахом.
Він хотів побачити, що я робитиму.
Я ж підійшов до якогось дерева (чи то абрикоси, чи то смокви, не знаю, бо зовсім не розбираюсь у садівництві) у центрі двору і сперся на нього, щоб перевести подих.
Нижні гілки, досить грубі, росли дуже низько, тому якнайкраще підходили для того, що я задумав.
— Що ви зібралися робити? — з тривогою запитала Яна.
— Не хвилюйся, все буде добре, — пообіцяв я і попросив її принести мені мотузку і бинти.
Бинти вона взяла у кімнаті, де я пролежав останні кілька днів, а мотузку їй дала одягнена в чорне Нана.
Мотузка була довгою, і я звернувся до Яни з проханням принести ніж, відрізав від мотузки приблизно півтора метра.
Зняв із себе і віддав Яні ковдру, прив’язав один кінець мотузки до гілки, а другий обмотав навколо свого розпухлого біцепса, зав’язав вузол і сказав:
— Ну що, політаємо? — підігнув коліна і впав.
З хрускотом суглоб плеча став на місце, але моє тіло пронизував такий біль, що в мене стемніло в очах. Минуло кілька хвилин, перш ніж я оговтався.
— Допоможи мені піднятися, — попросив я Яну.
— Може, я все-таки збігаю за лікарем? — благально запитала вона.
— Ні, — рука боліла, але тепер я міг її піднімати й опускати.
Я обмотав мотузку трохи нижче ліктя і, смикнувши, вправив другий суглоб.
Щоправда, цього разу біль був таким нестерпним, що мені довелося викурити півпачки сигарет, перш ніж я знайшов у собі сили продовжити почате.
Ніколи раніше я навіть не уявляв, яким складним біомеханічним агрегатом є людська рука, та ще коли взяти до уваги, що я вивихнув одинадцять суглобів із сімнадцяти. Але я вправив їх усі. Крижаний піт котився з мене градом, ноги підкошувалися, а покусані губи стікали кров’ю, але коли Яна перебинтувала мою багатостраждальну руку, я полегшено зітхнув, бо був упевнений, що через кілька днів біль уже не дошкулятиме мені.
— Сам вправив? — перепитав лікар, коли йому розповіли про мій метод лікування.
— Сам.
— Молодець, — похвалив він, однак навіть не прийшов оглянути мене.
Але я видужав і без його допомоги і уже через два дні міг піднімати свою праву руку.
Якось перед цим Яна перебинтовувала її. А коли закінчила, то загнула кінчик бинта і вже було зібралася йти спати в жіночу половину будинку, у кімнату до Нани, але я попросив її:
— Залишся.
— Але…
Я посунувся на край ліжка і поманив її рукою.
— Але… — знов завагалась Яна.
Однак залишилась.
Коли через чотири дні повернувся Мишко і зайшов до нас у кімнату, вона сиділа за столом поруч зі мною, схиливши голову мені на плече, їла виноград з моїх рук і говорила до мене на «ти».
— Бачу, ви подружилися, — усміхнувся Мишко.
Він глянув на моє безброве обличчя, виголену голову і сказав: