— Читатимете? — запитав я горців.
— Аякже, — сказав один із них.
Записка, написана мною на прохання Кахи, була стислою:
«Саво, ми допомогли тобі обіграти „Вершину“, але ти нечесно повівся з нами, тому ми вирішили силоміць забрати те, що належить нам. З повагою С. і М.»
Прочитавши, горець запитав у мене:
— А він зрозуміє, про що йдеться?
— Звичайно, — сказав я.
— Тоді добре.
Я відчинив дверцята, кинув записку у фургон і запитав горців:
— Усе?
— Усе, — мовив один із них.
— Вас провести? — запитав другий.
— Не потрібно.
— Ну, що ж, бувайте.
Через дві години ми були вже за двісті п’ятдесят кілометрів від Великого Курортного Міста.
Ще через годину — зупинилися біля невеликої закусочної край дороги, щоб поділити гроші.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
«Коли гравці потрапляють у рай»
Незважаючи на «хілтонівські» ціни, саме кафе було однією з найгірших забігайлівок на цій дорозі. Відбивні які нам подали, були стільки разів заморожені та розморожені, що вони розповзалися під ножем, а гриби і сир, висохлі, почорнілі, нагадували вірусні культури, якими заправляють бактеріологічну зброю.
Але кафе мало одну перевагу — в обгороджених фанерними щитами кабінках можна було сховатися від людського ока, що ми і зробили, відмовившись від будь-яких пропозицій.
— Може, хоча б кави? — благально запитала офіціантка. — Ні.
— У нас є капучино, чай з льодом. Коньяк. Лікери.
Утомившись від неї, Тоша запитав:
— А мінеральна вода в пляшках?
-- Є.
— Принеси кілька пляшок, — мовив Тоша, — але не відкривай. Ми самі.
І тільки після того, як нам дали спокій, ми висипали на стіл гроші з пакетів і спортивних сумок та прочитали вкладені в них записки:
— «Муха». Двадцять три тисячі.
— «Фішка». Сім.
— «Вершина». П’ятдесят чотири.
Усього ми нарахували двісті чотирнадцять тисяч доларів.
— Чудово.
Кожному дісталося по п’ятдесят три з половиною тисячі.
— Непогано для початку, — сказав Гоша.
— Якого «початку»? — вирішив уточнити я.
— Хлопці про все знають, — озвався Мишко, — і допоможуть нам віддати наші борги.
— А-а-а-а, — протяжно мовив я і знову перепитав: — А ми збираємося віддавати борги?
— А хіба ні? — здивувався Мишко.
— З п’ятдесятьма трьома тисячами?
— У нас на двох сто шість, — сказав Мишко.
— Багато.
Мишко не зрозумів:
— Ми що, залишимо все так, як є?
— В жодному разі. Але додому нам зарано.
— І що ми робитимемо?
— Я хочу — сказав я, звернувшись до Тоші і Гоші, — позичити ваші гроші під тисячу-півтори відсотка.
— Згода, — сказав Тоша.
Гоша ж спробував порахувати, яку суму він отримає після угоди. Але не зміг.
Усе це зайняло так багато часу, що Тоша не витримав і сказав за нього:
— Він теж згоден.
— Тепер у нас двісті тисяч, — мовив я.
— І ми з тобою… — почав Мишко.
— І ми з тобою їдемо в Північну Столицю, щоб зіграти у велику гру.
— А ми? — запитав Гоша.
— Поїдете в містечко, яке славиться казино «Золотий Дракон», — я поклав перед ними аркуш із кількома іменами, — довідаєтеся все про цих людей. Тут приблизні дати народження і адреси, за якими вони мешкали востаннє. Зберете інформацію і чекатимете на нас. Домовилися?
— Авжеж, — сказав Тоша.
— Чудово, — мовив я, — ми візьмемо вашу машину.
Розділ 40
«Яна»
Маленька, терпляча, завжди усміхнена дівчинка. Вона жодного разу не запитала «Куди? Навіщо? А що потім?»
Вона мовчки супроводжувала нас і була готова будь-якої миті пожертвувати собою.
Їй було чотирнадцять, коли тітка, яка виховувала її після смерті матері, нарешті знайшла «того самого єдиного чоловіка» і сказала їй:
— Яночко, ти вже доросла дівчинка і маєш усе зрозуміти. Він гарний, добрий і любить мене. Але ж ми живемо в однокімнатній квартирі…
— Я розумію, — сказала Яна.
— Я хочу дітей, — плакала тітка, — у мене ж іще можуть бути діти.
— Я розумію.
Так Яна опинилася в інтернаті. А в п’ятнадцять, вихована на книгах своєї сорокашестирічної тітки про любов і нескінченних, абсолютно безглуздих серіалах, вона утекла з притулку.
Через тиждень її спіймали два наркомани і три дні протримали в замкненій кімнаті своєї брудної, захаращеної квартири. Потому продали в приватний публічний будинок, де вона «пропрацювала» майже рік, разів п’ять намагаючись покінчити із собою.