Недарма кажуть: «Життя гравця повне небезпек, але він єдиний, хто може потрапити в рай ще за життя».
І цей рай не в Едемі на сході, біля джерел Фісона, Хіддепеля і Євфрату, а в казино Монте-Карло, Лас-Вегаса і Північної Столиці. У всякому разі Рай для Гравців.
Розділ 45
«Після першої зі щасливих ночей»
Готель був з найкращих. Наші номери скидалися на величезні квартири-студії. У ресторанах, що працювали цілодобово, готували настільки смачно, що це навіть неможливо описати словами. А в дансинг-барі можна було не тільки купити любов жінок, у порівнянні з якими Міс Світу минулого року виглядала кривоногою пастушкою, але й одержати будь-яку з комбінацій існуючих напоїв і наркотиків.
— Гульнемо? — запитав Мишко, який утомився від незгод і спартанського способу життя, що нам довелося вести останні кілька тижнів.
— Гульнемо, — відповів я.
І ми «гульнули». Причому так, що, не випивши і третини замовленого, нам довелося нести Яну в її номер на руках.
Ранок був чарівним пробудженням у повному квітів номері.
— Ал-л-ло, служба номерів?
— Чим можемо бути корисними для вас?
— Номер дві тисячі тридцять три, пришліть кого-небудь зробити замовлення.
Увійшла дівчина в білому фартушку, я замовив каву, лимони і коньяк.
Поснідав, викликав коридорного і, лежачи на неосяжному ліжку, наказував йому, де розмістити телевізор:
— Трохи лівіше.
Мишко прийшов о третій годині, коли відправив двох дам, які ночували в його номері.
— Ну як? — запитав він мене.
— Чудово, — відповів я.
Виграні нами гроші лежали поруч зі мною складені пачками по дві і п’ять тисяч і перетягнуті кольоровими резинками.
— Куди ми сьогодні?
Розкривши буклет «Нічного Дайджесту» я показав йому картинки оформленого в чорно-червоні кольори «Білого Рубіна».
— Суші-бар, — прочитав Мишко. — Стоянка охороняється. Кабаре. Стриптиз. Іспанська, китайська, французька і традиційна російська кухні. Оголені офіціантки. Щовечірні розіграші призів серед відвідувачів. Страхові виплати для гравців — п’ять відсотків від програної суми.
І мій допис після телефонного дзвінка в казино:
«Мінімальна ставка сто п’ятдесят євро».
— Це якась принада для багатих провінціалів? — запитав Мишко.
— Схоже на те, — сказав я. — Суші, кабаре, стриптиз, п’ять відсотків від програшу і оголені офіціантки — розкішне місце для обігравання багатих сибірських торговців ікрою та хутром.
— Невже? — перепитав Мишко. — Але ж ми не торговці.
— То будемо ними. — сказав я, — до сьогоднішньої ночі.
— Ну що ж, спробуємо, — погодився Мишко.
Справді, ми потрапили до раю. Але тут були свої архангели з вогненними мечами, вони охороняли дерева з забороненими плодами і пачками грошей. І доводилося бути обережним, щоб тебе не вигнали.
Казино — це насамперед бізнес. Непередбачений, найчастіше позбавлений гарантій на успіх і дуже небезпечний. Навіть якщо казино знаходиться в невеликому містечку.
Існує безліч способів заманити відвідувача до ігрового столу. Звичайно, можна розвісити повсюдно щити і написати на них:
і в казино буде повно народу. Але переважну більшість становитимуть копійчані мрійники, які принесуть у казино два-три долари і, програвши їх, ще довгенько штовхатимуться біля столів, щоб подивитися, як грають інші. Або місцеві алкоголіки, які прийдуть саме за «безкоштовною випивкою». Казино потрібні не вони, а ті, хто володіє значно більшою сумою грошей і може дозволити собі програти за вечір хоча б дві-три сотні.
Але заманити в гру — це одне. Куди важливіше і куди складніше змусити людину програти, а потім прийти в казино ще раз. Тобто зробити її програш приємним. Саме програш, тому що в цьому світі ще не існувало казино, яке б займалося благодійністю.
Гроші. Гроші. Гроші. Гроші.
Задля грошей, навколо грошей, за гроші і в ім’я грошей.
Я не зустрічав людей, які б, розпочинаючи свій бізнес, не мріяли розбагатіти. Так само і власників казино, які б купували рулетки і гральні автомати тільки для того, щоб отримати прибуток.
Добре було тим, хто починав першим. Казино було в моді і вважалося чимось незвичайним. Майже всі, хто мали хоч якісь гроші, відвідували його щовечора. Причому людей не бентежило те, що попервах казино більше нагадували сільські клуби, аніж респектабельні Палаци Ігор.