— Знайдемо, — мовив Мишко.
Не встаючи з крісла, він подзвонив у службу готельного сервісу і вже через десять хвилин хлопці принесли в мій номер комп’ютер, принтер і настільну етажерку з чистими дискетами.
— Чай, — сказав Мишко і дав кожному з них по двадцять євро. — Що тепер?
— Працювати, — відповів я. — Працювати і ще раз працювати.
Розділ 47
«Друга з трьох ігор»
Мені довелося вибратися з ліжка і сісти за стіл.
— Отже, — запитав я, — що нас тепер цікавить?
— Не знаю, — відповів Мишко.
— «Блек-найт-холл-фореве».
Я набрав назву казино у віконці пошукової програми і натиснув клавішу «введення». Комп’ютер трохи погудів, а потім видав інформацію:
— Дуже добре, — сказав я.
Узяв «Нічний Дайджест» — путівник нічного життя Північної Столиці — переконався, що назву потрібного казино написав правильно.
— Просто чудово.
Повторив операцію ще раз і знову нічого не отримав.
— Та подзвони ти їм, — не витримав Мишко. — Навіщо тобі все це?
— Так треба, — сказав я, набираючи назву казино вже англійською, — і навіть дуже.
Цього разу комп’ютер справився із завданням майже миттєво і вивів мене на офіційний сайт «Блек-Найта». Він виявився англомовним, і це було не дивно, адже заклад призначався для іноземців.
— І що там пишуть? — запитав Мишко.
Згадувати з похмілля значення слів, які ти вчив більше десяти років тому, навчаючись у досить посередньому університеті, було складно.
— «Ми завжди будемо раді…» Що за слово?… Біс, не знаю. «І ви зможете…» Знову не знаю.
Коли я ще був студентом, то вірив у те, що завдяки своїм знанням і чесній праці зможу досягти успіхів у цьому житті. Можна сперечатися, чи мав я слушність. Але мені здається, що все-таки в моїх юнацьких міркуваннях було багато здорового глузду.
— Спробуємо інакше.
Я витяг із мережі словник-перекладач, розмістив його в нижньому куті екрану, і справи пішли значно краще.
«Ми завжди будемо раді надати вам сервіс найвищого рівня! У нас ви зможете не тільки прекрасно відпочити і повечеряти, але й побачити виступи майстрів класичного балету! У наших залах виступають кращі актори Північної Столиці, і вам…»
— А про гру? — запитав Мишко.
— «До ваших послуг прекрасні рулеткові столи, „баккара“, „Блек Джек“…», — прочитав я.
— Невже заради цього треба було докладати стільки зусиль? — запитав Мишко.
— Ні, — сказав я, — вони гарантують іноземцям не тільки комфорт, але і безпеку. Бачиш ось цей напис?
— Ну? — Мишко розгублено знизав плечима.
— А тут вони називають постійних клієнтів.
— І що з того?
— Серед них досить багато журналістів, які працюють у Північній Столиці. Ось їхні імена. Дивися: Мартін Суонні, Далтон Уейн, Ебра Валлай.
— І що? — Мишко однак нічого не розумів.
— Зараз побачиш.
Я клацнув мишкою, і комп’ютер вивів список усіх іноземних газетно-журнальних представництв, розташованих у Північній Столиці. А заразом їхні адреси і телефони.
— Я хочу потрапити в «Блек-найт-холл-фореве», — мовив я. — Але ми не ті іноземці, яких туди пускають. А тому нам потрібно знайти чужинця, який би провів нас до столів «Блек-Найта».
— Як? — запитав Мишко.
— Просто, — відповів я, взяв слухавку і набрав номер.
— Алло, — сказав я, — здрастуйте.
— Здрастуйте, — відповіли мені російською.
— Ви журналіст? — запитав я, оскільки дзвонив у «Північний Офіс „Новин Великого Яблука“».
— Так.
— Бажаєте взяти інтерв’ю в професійного гравця в рулетку?
— З глузду з’їхав, — сказав Мишко.
Я похитав головою.
Людина на тому кінці дроту засумнівалася:
— Не знаю…
— Я можу виграти тисяч п’ятсот за вечір. Хочете, розповім як?
— Мені потрібні докази.
— Тоді зустріньмося.
— Навіть не знаю…
— Я розповім вам про те, як у Північній Столиці вбивають клієнтів казино.
— А докази у вас є? — продовжував сумніватися в серйозності мого дзвінка іноземець.
— Як вас звати? — запитав я.
— Можете називати мене Джоном, — сказав він.
— А ви мене Іваном, — відповів я. — Зустріньмося, і якщо мої докази видадуться вам не дуже серйозними, пошлете мене під три чорти. Домовилися?
— Домовилися, — нарешті погодився він.
З’ясувавши де і коли, я поклав трубку.
— Такого ти раніше не робив, — сказав Мишко.
— Пусте, — усміхнувся я, — пішли збиратися.