У нас ще було багато часу, щоб опорядитися, одягтися, дати Яні тисячу євро і розповісти, де знаходяться найкращі в Північній Столиці музеї, театри і ресторани.
— А ви? — запитала вона.
— А ми попрацюємо трохи.
— А я?
— А ти розважайся, — сказав я.
Ми вийшли з готелю, швейцар гукнув таксиста, і ми поїхали на зустріч.
Американець виявився досить молодим чоловіком в окулярах і з величезними порцеляновими зубами.
— Я з вами розмовляв по телефону? — запитав я.
— Зі мною, — відповів він.
— Тоді давай познайомимося.
Ми потисли один одному руки:
— Іван, — сказав я.
— Джон, — усміхнувся він і, глянувши на Мишка, запитав:
— А це?…
— А це — людина без імені, — відповів я.
— Саме так, — мовив Мишко.
Американця цілком влаштувала така відповідь.
— Ви обіцяли докази, — нагадав іноземець.
А сам сунув руку до захованого в кишені диктофона.
— Елементарно, — сказав я, роблячи вигляд, що не помічаю цього.
Я не даремно призначив йому зустріну саме на цій вулиці. Варто було зробити лише два кроки, і ми опинялися в невеликому кафе, в одній із кімнат якого стояли дві рулетки.
Година була рання, столи порожні. Круп’є, які нудьгували біля них, побачивши нас, заусміхалися. А той, до чийого столу ми підійшли, зробив крок убік — до кнопок під ковроліном.
— Поклич менеджера, — сказав я йому.
Він одразу ж перестав посміхатися і запитав:
— Навіщо?
Витягши з кишені пачку грошей, я поклав перед ним двісті євро.
— Поклич менеджера.
— Слухаю вас, — мовила повна, фарбована блондинка, яка з’явилася за кілька хвилин.
— У мене до вас невелике прохання, — сказав я. — Хочу на півгодини орендувати один із ваших столів.
— Але ми…
— Я не заберу із собою виграшу, — мовив я, — і заплачу вам три тисячі євро.
— Добре, — погодилася вона.
— Тільки попросіть вашого круп’є не заважати мені.
Вона кивнула на знак згоди, потім глянула на круп’є, і той, кидаючи кульку, демонстративно став так, щоб між ним і кнопками в підлозі був стіл.
— Робіть ваші ставки.
Я поміняв два десятки фішок і звернувся до Джона:
— Дивіться, як це робиться.
Результат виявився досить високим: тридцять сім виграшів на сорок дві ставки.
Іноземець спостерігав за мною як заворожений, і коли я припинив гру, було видно, що він ще перебував під враженням побаченого.
— Дякую, — я віддав фішки, якими грав, круп’є як чайові, і перейшов з Джоном до сусіднього залу, де нам подали каву. Там ми змогли поговорити.
— Ви професіонал, — мовив іноземець.
— Я переконав вас?
— Абсолютно, — відповів він. — Але що ви можете розповісти мені?
— Я граю вже одинадцять років, — сказав я, — і граю на великі гроші. Тому можу розповісти вам дуже і дуже багато цікавого.
— Але…
— Вийде статей п’ятнадцять із кров’ю, шантажем, убивствами і мафією. Хочете?
— Хочу, — сказав він.
— Тоді угода.
Він засовався на стільці:
— Яка ще угода?
— Ви проведете мене в «Блек-найт-холл-фореве». Я там зіграю разок, а після гри ви витягнете диктофон з кишені, поставите його на стіл, і я говоритиму в нього доти, поки ви самі не скажете: «Досить».
— Мені треба подумати, — мовив він.
— Думайте, — сказав я і витяг із кишені список прес-представництв, у якому адреса його офісу стояла першою, — у вас є три хвилини. Після цього я дзвоню іншим журналістам.
— Згоден, — моментально зреагував Джон.
— Сьогодні ввечері?
— Добре, — він глянув на мовчазного Мишка і додав: — Зустрічаємося під казино. Але провести туди я зможу тільки вас. Ваш друг пройти не зможе. Домовилися?
— Згода, — сказав я.
Ми потисли один одному руки і розсталися.
— Що ти на це скажеш? — запитав я Мишка, коли ми вийшли на вулицю.
— Непогано, — мовив він.
У запасі в нас було вісім годин, треба було їх якось скоротати.
— Куди тепер?
Повертатися в готель не хотілося. Обідати було ще рано. Тому ми вирішили, що найдоцільніше скористатися прикладом Яни і всіх гостей Північної Столиці — піти в музей, де покоїлася статуя Давида.
Розділ 48
«Друга з трьох ігор»
Джон прийшов на зустріч зі мною як на секретну операцію. На ньому був довгий плащ, капелюх з опушеною тулією і чорні окуляри, хоча зустрілися ми об одинадцятій годині ночі.
Залишалося обмінятися паролями і кресленнями військових заводів.