— Здрастуйте, — привітався він.
Я відповів.
— Ваш друг…
— Залишився вдома.
Хоча насправді Мишко хвилин десять тому припаркувався на протилежному боці вулиці.
— Це вам, — сказав Джон і витяг з кишені кілька візитних карток, — візьміть.
Я глянув на одну з візиток. На ній був надрукований англійський текст, де значилося, що пред’явник картки — кореспондент «Новин Великого Яблука» на ім’я Грегорі Метфіс.
— Це я?
— Авжеж ви.
— Дякую.
Ми ввійшли в казино.
Найбільше «Блек-найт-холл-фореве» нагадувало студентську їдальню, причому літній варіант. Металеві меблі, пластикові барні стійки по краях величезного обіднього залу, фуршетні столи: м’ясний, рибний, вегетаріанський і десертний. Пластикові тарілочки, букети з паперових серветок і неголосна кантрі-музика.
Але іноземці, а тільки вони були відвідувачами цього казино, почували себе тут дуже комфортно: усміхалися, розмовляли, сміялися, вітали одне одного через весь зал. Отже, власники казино зробили правильний вибір, побудувавши клуб майже в самому центрі столиці.
Джон вів мене через казино, і повсякчас хто-небудь то праворуч, то ліворуч вітався з ним, а водночас і зі мною.
Удаючи американця, я міг розмовляти тільки англійською, моїх знань вистачило, щоб замовити собі випивку і не викликати підозри ні в охорони, ні в офіціантки, яка закінчила інститут міжнародних відносин.
Видаючи себе за співробітника багатотиражної американської газети, потенційно здатного улаштувати невеликий міжнародний скандал і написати десяток статей про обдурювання клієнтів казино Північної Столиці, природно, я не почував себе всесильним, але розумів, що можу виграти будь-яку суму грошей, а головне винести її з собою, і ніхто мені не перешкоджатиме, тому що власники «Блек-найт-холл-фореве» не допустять критики на адресу свого закладу.
До того ж, я розумів, що ніколи не потраплю сюди ще раз, тому насолоджувався грою, зрідка морщачись від спалахів фотоапарата Джона. Ставлячи лише на числа третьої дюжини, я виграв триста сорок дві тисячі за неповні дві години.
— Усе, — сказав я Джонові, — треба йти.
Ми вийшли на вулицю, і він звернувся до мене з пропозицією:
— Я уже визначив коло питань, що цікавлять мене, може, десь зупинимось і поговоримо.
— Можна, — відповів я і повів його до таксі на протилежному боці вулиці.
Відкривши дверцята, я дав можливість Джонові сісти на переднє сидіння. Тієї ж миті стрічка ременя безпеки натягнула і обплела його шию.
— А-а-а, — захарчав Джон, але Мишко, який сидів на задньому сидінні, натягнув ремінь безпеки і журналіст замовк.
— Вибач, друже, — сказав я, — але я передумав давати тобі інтерв’ю.
— Гаманець у внутрішній кишені, — прохрипів він.
— Нехай там і лишається, — мовив я, обшукуючи його.
Мені потрібно було забрати плівку з фотоапарата і касету з диктофона. Як тільки вони опинились у мене в руках, Мишко сказав Джонові:
— Я тебе зараз відпущу. Але якщо ти закричиш, я продірявлю тобі голову. Зрозумів?
— Звичайно, — відповів Джон.
— От і добре, — мовив Мишко, — можеш іти.
Джон вибрався з машини, я сів на його місце, і ми поїхали.
— Я нічого не бачив, — прохрипів таксист, — і ваших облич, але…
Я дав йому чотири купюри по сто євро, і за всю дорогу він не вимовив жодного слова, навіть не подивився в наш бік.
— Скільки? — запитав Мишко.
— Вітаю, — мовив я, — ми з тобою мільйонери.
— Уточни.
— Плюс триста сорок дві тисячі.
Мишко був втішений.
Але перед тим, як ми забрали Яну з номера і спустилися в ресторан, він запитав:
— Може, зупинимося на цьому і поїдемо додому?
— Ще одна гра, — сказав я, — одна-єдина і поїдемо.
— Домовилися.
Але, дізнавшись, що останню гру я хочу провести в «Чорному Ангелі», Мишко попросив:
— Краще не треба.
— Чому? — запитав я.
— Там же повно бандюків.
— А ти хто? — усміхнувся я. — А я? А наша крихітка Яна? Не переживай, ми там будемо почуватися своїми.
— Ми ризикуємо, — не поступався Мишко.
— Ми завжди ризикуємо, — відповідав я.
— У «Чорному Ангелі» ризик межує з провалом.
— Лише раз, — сказав я, — тільки одну гру, і ми поїдемо. Ну, зважуйся.
— Добре, — погодився Мишко, — але нам буде потрібна зброя.
Розділ 49
«Третя гра»
Мишка не було майже весь день.