Повернувшись надвечір, він зайшов у мій номер, кивнув, привітавшись із Яною, і поклав на стіл пакет.
— Вибирай, — сказав він, розриваючи газету.
Переді мною лежало три пістолети і кілька обойм.
Я вибрав нікельований «магнум».
— Тоді це теж твоє, — сказав Мишко, виймаючи обойми.
— Я знову залишуся в готелі? — запитала Яна, коли ми зібралися йти.
— Як завжди, — відповів я.
— Не відходь далеко від телефону, — сказав Мишко, — і не лягай спати.
Я здивовано глянув на нього, він пояснив:
— Ми йдемо на досить небезпечну гру, усе може трапитися.
— Сплюнь, — порадив я.
— Якби це могло допомогти, — відказав Мишко.
«Чорний Ангел» — найзнаменитіше бандитське казино Північної Столиці. Відкрите бандитами для бандитів. Розповіді про жахливі вбивства в ньому безупинно друкувались на сторінках місцевої преси, і якби на його фронтоні вивішувати меморіальні дошки усіх, хто загинув у ньому чи біля нього, то плити довелося б кріпити в чотири ряди.
Перестрілки тут були звичайною справою. Але більшість людей загинули при виході з казино. Складалося таке враження, що в північно-столичних кілерів була мода пристрілювати своїх жертв саме під «Чорним Ангелом». Не минало і двох тижнів, щоб у казино не з’являлися міліціонери. Щоразу вони зверталися до обслуги з одними і тими самими запитаннями:
— Ви бачили, хто стріляв?
— Розгледіли його обличчя?
— Ви бачили, куди побіг убивця?
Відповідь завжди була однаковою:
— Ні.
— Ні.
— Ні.
Міліціонери ні з чим поверталися в дільницю, а через тиждень поблизу казино знаходили нову жертву.
У «Чорному Ангелі» не було ні оксамитових штор, ні величезних дзеркал. Казино вирізнялося комфортністю. А більшість відвідувачів — своєю зовнішністю. За теорією Ламброзо, «садистичні нахили людини видно з її обличчя й аномаліїв будови черепа».
Тут усі чоловіки були виголені налисо, мали зброю і щонайприкметніше — були вбрані у шкіряний одяг, чорний і лискучий.
Тут не було босів. Переважно — начальники загонів і стрілки, які зуміли розбагатіти. Причому якщо приходили стрілки з різних банд, то офіціанти, які уважно стежили за криміногенною обстановкою в столиці, садовити їх так, щоб між ними був ряд порожніх столиків.
У нас не забрали зброю. Нас узагалі не обшукували при вході. Хоч Мишко дістав дозвіл на носіння пістолетів.
Нам не запропонували роздягнутися, ніхто з обслуги не звернув на нас уваги, тут кожному надавалася свобода дій. Досить розумний підхід. Серед відвідувачів траплялися наркомани (це легко було визначити з вицвілих очей), деякі з них приходили вже «під кайфом». Якщо таким клієнтам запропонувати повечеряти чи пограти, вони можуть сприйняти пропозицію за образу і почати стріляти.
Саме тому навіть офіціанти, які стояли біля стіни, підходили до столика тільки після того, як їх кликав клієнт.
Ми не вечеряли, а відразу пішли до ігрового залу.
Тут теж не було жодних обмежень, і дозволялося робити ставку будь-якої вартості. Аби вистачило грошей.
Гравців було задосить — одягнені в чорне широкоплечі і квадратноголові чоловіки, красиві, але дещо вульгарні і явно істеричні жінки. Однак нам удалося знайти стіл, за яким були тільки троє гравців — якийсь мафіозі середнього класу і двоє його охоронців.
Я глянув на чорнильні персні на його руці: «сидів за вбивство», «не беру в сиріт», «убив мента», «злодій у законі» і ще один досить нерозбірливий Напис. Він висипав фішки на край столу і почав грати.
Існує таке поняття як чесний стіл. Стіл, не підключений до комп’ютерів, без магнітів і кнопок. Стіл, за яким кульці, до речі, одній на всю гру, дають можливість котитися так, як їй заманеться.
У «Чорному Ангелі» були саме такі столи.
Тут ти міг покладатися тільки на себе. Якщо, звичайно, вмів розраховувати.
Ми взяли із собою двісті шістдесят тисяч. Одна частина з них лежала на столі переді мною. Інша — обміняна на фішки — була захована в кишенях Мишкової куртки.
Перші вісім ставок я зробив тільки для того, щоб увійти в гру. Зате решту, майже всі, стали для нас вкладенням капіталу, що збільшувався в двадцять разів за кожен кін.
Я виграв тисяч сто, як раптом бандит, який сидів навпроти мене, сказав:
— А ти фартовий пацан.
— Не без того, — відповів я.
— А я цим свиням програв вісімдесят косих, і хоч би хто сказав мені спасибі.
— Буває, — мовив я.
— Допоможеш?
— Можна спробувати.