Він говорив щиру правду, бо, навчившись вигравати, неможливо залишити гру. Пристрасть до наркотиків можна вилікувати, а от до гри — ні.
А Льоня заговорив про свої справи.
— Мені потрібно кілька лимонів зелених. Тоді, нарешті, я знайду бажаний спокій.
— Півтора мільйона, — сказав я.
— Що? — не зрозумів Льоня.
— Ти можеш одержати півтора мільйона, — повторив я.
— Стасе, — зморщився Мишко, який був упевнений у тому, що цієї ночі ми залишимо Північну Столицю.
А Льоня попросив:
— Розтовкмач більш детально.
— Ми зіграємо один раз. Лише один. Якщо твої люди підстрахують нас на шляху від казино до аеропорту, то ти матимеш мільйон.
— Ти сказав «півтора», — мовив Льоня.
— Якщо вдасться, — уточнив я.
Це був шанс. Шанс, який професійний гравець отримує тільки раз чи двічі в житті. І гріх було не скористатися ним:
— Добре, ми допоможемо, — погодився Льоня.
— От навіжений, — сказав Мишко, звертаючись до мене.
Льоня усміхнувся:
— Не переживай. Усе буде супер.
Розділ 52
«Казино „Царське полювання“»
«Царське полювання» — казино закритого типу. Ясна річ, сюди не впускали по спеціальних запрошеннях, як і не зобов’язували своїх клієнтів носити смокінги. Добір гравців здійснювався за іншими правилами. Вартість мінімальної фішки в «Царському Полюванні» була десять тисяч євро. Сюди могли приходити тільки ті, хто, поївши і випивши на півтори тисячі євро, залишали п’ятдесят-шістдесят тисяч як чайові. І ті, хто, граючи на фішки по п’ятдесят тисяч, вважали, що почуття власної гідності вимагає від них поставити щонайменше вісім-десять фішок.
Зате тут були зовсім «чесні», без будь-яких вивертів з боку казино столи, і ти міг грати, розраховуючи винятково на удачу, і знати, що тебе не обдурять.
Тут можна було зірвати куш найбільший у всій Великій Північній Державі, тому що тільки в цьому казино гра на сотні тисяч була звичайним явищем.
Льоня, друг Мишка, постарався на славу: ми приїхали до «Царського полювання» на величезному чорному як воронове крило одинадцятиметровому лімузині у супроводі двох автомобілів зі стрільцями-менеджерами.
І хоч швейцар відчинив нам дверцята зі швидкістю спринтера, та офіціанти покірно схилили голови, наша поява не викликала сенсації, тому що вся стоянка перед казино була заповнена лімузинами. А стрільців, які вартували в парку біля казино, зібралося так багато, що не було де впасти яблуку.
— Раз у житті приїжджаєш як король, — усміхнувся Мишко, — а усі роблять вигляд, що не помічають тебе.
— Рівні серед рівних, — сказав я, поправляючи манжет сорочки.
— Хочеться в це вірити.
Наш кейс набитий грошима. Ми взяли із собою майже дев’ятсот тисяч. Але коли нам поміняли наші гроші на фішки, а в «Царському Полюванні», як і в більшості інших казино, розрахунки здійснювалися винятково за допомогою фішок, їх виявилося так мало, що навіть не потрібен був лоток, щоб перенести їх від віконця каси до столика в ресторані.
— Чай за десять тисяч — це безглуздо, — мовив Мишко.
Але атмосфера вимагала цього.
Взявши Яну під руку, я повів її до обіднього залу.
Тут були свої правила, і ми не збиралися їх порушувати.
Якби я дивився новини, то упізнав би багатьох із присутніх тут людей і, можливо, не почував би себе «рівним серед рівних». Але, будучи далеким від політики, я бачив просто неймовірно багатих людей, а їхнє амплуа мене не цікавило.
Яна ж виявилася більш обізнаною за мене. Але коли вона округлила очі і мовила:
— Це ж…
Я взяв її руку у свою і сказав:
— Це не має жодного значення.
Тут починали з вечері, причому спільної.
Струнний квартет, замаскований у ніші стіни другого поверху, награвав неголосну музику. Мовчазні офіціанти снували між столиками, за якими стиха розмовляли відвідувачі. Над столиками мерехтіло приглушене світло світильників. На стінах висіли шкури і голови тварин. Балкон другого поверху, як пояс, обвивав весь зал.
Ми сиділи біля самого поруччя і, попиваючи вино, дивилися вниз, де в центрі, поблизу справжнього вогнища, четверо кухарів у білих куртках і з ножами смажили тушу лося.
Майже щодня менеджери «Царського полювання» розсилали своїм постійним клієнтам неяскраві, зі смаком оформлені буклети:
«Сьогодні на вечерю подаватимуть ведмежі лапи, смажені на сосновому вугіллі».
«Запрошуємо вас на Свято Фазана. Двісті засмажених фазанів, фаршированих оленячим м’ясом і цукатами».