– Тихо будь! – Прошепотів.
По ту сторону тріснула гілка, по цю в ту ж мить гримнув постріл. Танас віддав зброю, знеможено опустився на глицю.
– Може не попав. – Весь час крутилась думка в голові. – Хоча б не вцілив. Здавалось пройшла вічність. Вернувся боєць.
– Ну і стріляєте ви пане Телю! Тут темно, а там кінця руки не видно. Ледь налапав хлопака.
Танас в такт думок похитував головою.
– Так, так. Не думав і не гадав я почати боротьбу з убивства безневинної дитини Таки праві були Гаврило з матір’ю. Таки стріляв у людину, убив не москаля, не німця, а свого земляка та ще й дитину. Такого не простять ні Бог, ні люди: чи то будуть сельчани, чи більшовики, чи німці. Нема мені прощення. Та й свої вояки дивитимуться на мене як на звіра, як на холоднокровного убивцю.
Поки Танас роздумував, Штеф’юк спустився в ярок, оглянув жінку, стрельнув у голову Мойші.
– О, як звірі, – подумав Танас, – господаря розтерзали аби заволодіти його норою. Да, боротьба робить з людини звіра.
Підсудний дід Танас спокійно сидів на лавці між двома охоронцями, думав про щось своє. Певне, пригадував, як розширили криївку, зробили запасний вихід аж в ярку десь за півсотні метрів. Замаскували його так, що необізнаній людині ніяк не знайти.
– Ви працювали слідчим у СБ. Розкажіть, як ви добивалися зізнання? Якими методами? – Запитала суддя.
Дід байдужо дивився на неї неначе на неживий предмет Він чув запитання до себе, але про що мовилось не дослухався.
– Що, прошу? – Перепитав він.
Прийшлось судді повторити запитання.
– Так, так. Приходилось декого допитувати. Що до методів, то я навчився у ваших же.
– Не займайтесь агітацією, – просичала суддя, інакше позбавимо слова. Старий не звернув аніякогісінької уваги на її зауваження.
– Раз спіймали мане, певне, щоб підучити, бо молодий був, недосвідчений. Тоді мені довели, показали, як потрібно вести себе з ворогом. Зробив я собі висновок, його ж методами.
– Говоріть по – ділу.
– Сьогодні не можу. Старий став, стомився. Підупав на силі та ще й на цій лавочці насидівся. Не зручно, у неї навіть спинки немає.
Суддя об’явила перерву. Нове засідання почнеться завтра об одинадцятій.
Спішити нікуди, процес може продовжити навіть суддева дочка теперішня студентка юрфаку, аби підсудний залишився жив.
Районне містечко славилось табором для дорослих., хоча він знаходився за кілька кілометрів від міста. Тюрма також могла б вважатися емблемою містечка, бо спершу побудували її, потім тюрмі на потребу виросло селище. Селище переросло в місто. Воно розширювалось. Тюрма також розвивалась та удосконалювалась. Місто, певне, не могло існувати без такого закладу, тому невпинно насувалось на тюрму, обнімало її. Скоро в’язниця стане визначною пам’яткою центру міста. У в’язниці тримали тільки довгостроковиків. Дідові Танасові до кінця суду виділили одиночку, як особливо небезпечному злочинцеві в якого руки по лікоть в крові, на чиїй совісті не один десяток смертей.
Ще під час попереднього слідства наслухався Танас легенд про втечу з цього обов’язкового атрибуту людського суспільства. Чого тільки не придумає людина в скрутну годину, тим більше якщо її загрожує смерть. Ну, прямо таки геніальні думки приходять її в голову, хоча суспільство таку творчість не схвалює, навпаки засуджує. Скажімо ось таке, як розповідав, можна сказати, постійний клієнт, бо досвіду в нього вистачає. Він неодноразово побував у подібних закладах.
Тюрма – завжди велике господарство. Воно ніяк не може обійтись без електроенергії. Лампочки Ілліча повинні світитися всю ніч. Провели струм до нового виробничого приміщення з волі над огорожею, якою обносять подібні заклади. Так вважали дешевше, ще й премію за економію отримали. Цех почав працювати. Зразу ж на другий день після другої зміни недорахувались одного в’язня.Обшарили все приміщення – немає. Як у воду канув. Тільки весною знайшли за територією під електростовпом кілька пар старих калош. Стало ясно, куди ділися недораховані в’язні. Три місяці подихав перший в’язень волею. Вернули назад на ті самі нари, лінію забрали разом зі стовпами, пустили кабелі по – під землею. На цей раз отримали преміальні за терміново виконану роботу.
Танас не думав тікати, навіщо і куди? Поки Союз, його ідеали не здійснені, а за кордоном потрібні двадцятилітні хлопці. Залишилось Танасові тільки минуле, тому дід лежав на відкидній койці з закритими очима, та не спав.
– Може то Бог покарав за Мойшового сина. – Думав він. – Перед ним пора звітуватись, тому що, дяка Всевишньому, дав по світу погуляти, так довго ряст топтати. Хлопця жаль, його батьків жаль, інших ні. Вони хотіли мене вбити, мій край під себе підтоптати, а я їх давив як клопів вонючих. Такий час був. Якби бажання, то ще зараз поклав би своїх конвоїрів як отих у війну підчас першого арешту.