Тихесенько приблизився серед ночі до тильного вікна хутірської хати, відчинив його. На заваді стали грати. Величезним зусиллям прогнув прути, упершись ногою в один, відтягуючи руками другий. Забряжчали кільця на гратах, та Танас стояв уже на кухні готовий діяти. Стояв довго, непорушно. Навіть обережна мишка почала знову прогризати дірку в підлозі. Прислуховувався і обдумував свої дії. В кімнаті хтось похропував, інший сопів, пахло самогоном.
– Чорти принесли цього бахура на погибель. – Подумав Танас. Він уважно розгледівся навкруг. Помітив лампу на столику, засвітив її від лампадки під образом. На ліжку спали дві жінки. План не підходив. Господиня проснулась, коли Танас зав’язував підняту вверх сорочку господининої подруги. Рука господині ковзнула під подушку. Танас встиг вхопити руку, але постріл прогримів. Куля знайшла жертву. Вона не відчула болю, бо Танас оглушив її сонною, щоб жінка нічого не бачила. Уже непритомною зав’язував сорочку на голові. Якби не постріл, побула б на кухні, от і вся пригода. Танас крутонув руку зі зброєю, долонею другої вдарив господиню в лоба. Голова неприродно відхилилась назад. З рота полилася кров. Якби не бильце ліжка, то голова потягла б все тіло додолу.
Танас витяг зброю з – під подушки, перевірив набої, поставив на запобіжник Все робив механічно, бо голову займала думка:
– А міг би передбачити зброю під подушкою. Всі так роблять, коли лягають спати з нечистою совістю. Знайшла легку смерть, а то я її посолив би, як мене солили. Вона мені дещо розповіла б. Він зі злості змахнув подушки з ліжка.
– Спокійно, Танасе, злість поганий порадник. – Маминими словами заспокоював сам себе. – Он між матрацами щось є, тому що верхній трохи видувся. – Здогадався.
Танас, розв’язав капшучок, висипав вміст на ліжко. Поряд з разками коралового намиста заблищали золоті каблучки з маленькими камінчиками. Танас взяв одну і підніс до лампи. Крива посмішка появилась на його обличчі.
– Та це ж копійчані. – Подумав. Він їх пізнав, бо колись таку самісіньку купував у місті для своєї Марічки. Тоді його добре нагріли. Видали позолочене за золото, а скло за діамант.
Тепер він досвідчений, може відрізнити скло від діаманту. Для певності зламав одну із каблучок, під позолотою справжнісінький метал. Оглянув усі сімнадцять. Жодного справжнього камінчика, одні скельця. Появились веселі вогники в очах, та невеселі думки зароїлись в голові.
– Господи, невже оце добро коштує шістнадцять життів. Тепер ясно, чому не виставлено засідки. Справжні камені осіли в чиїхось кишенях. Хоч не хоч всеодно одержувач попрацював на ворога.
Якби він міг прочитати Бабієві та Моргунові думки, то привидівся б Бабіїв заводчик та Моргунове поле, став з палацом над ним.
Не пояснив Осип’юк, чи не хотів, чи сам не знав, що саме в ім’я цього ведеться боротьба. Просто, прийде новий господар, нехай навіть замаскований під державу. Воля народу, його самостійність – далеке майбутнє, якщо не утопія. Така думка промелькнула в Танасовій голові, та затрималась там недовго, бо погляд упав на два трупи. Вид мертвих людей викликав нове міркування.
– Мабуть закономірність така, поки одного покараєш, гине двоє безневинних. Боже, скільки люду страждає від цих воєн!
Танас пожбурив каблучки у мертве обличчя господині. Подумав, може друга жінка тільки поранена. ЇЇ слід винести. Провів рукою по її обличчю, вона уже захолола. Помітив свічку, взяв її і розрізав навпіл. Запалені половинки прилив на ліжку та в шафи. Ще раз роззирнувся. Сльозами скочувався розтоплений віск зі свічок. В добрий час вони горіли б у згорнутих руках. Танас задув лампу, полив керосин біля свічок, через те саме вікно залишив оселю. У дворі загавкав собака. Потім гавкіт перейшов у жахливе виття.
– Не опечеться, – подумав Танас, – його буда далеко від будівель.
З цією думкою перемахнув хлопець латинки, якими дбайлива господиня обнесла свій огород, і подався до дороги.
Уже далеченько відійшов від хутора, коли позаду затупотів і тихенько призивно заіржав кінь. Він догнав Танаса, перш за все обстежив кишені, нічого там крім криці не знайшов, незадоволено форкнув, відстав на крок. Дві живі істоти рухались по курному пустинному шляху.
Зупинявся Танас, ставав і кінь, пряв вухами, прислухався чи не чигає на них небезпека. Кінь зрідка пофоркував ніби дорікав Танасові:
– Чого ти стараєшся мене покинути. За час подорожі ми здружилися. Кусочок хліба ти ділив навпіл, хоч траву не скубав як я. Овес шморгав ти, хоча кругом гойдалось ціле поле. Я з великим задоволенням брав його з твоїх рук. Не лишай мене! Можливо я потраплю до рук поганої людини. Я тобі вірно служитиму, ми одне одного пестетимо.