І неначе в доказ кінь наближався та старався потертися об Танасове плече чи покласти на нього голову. Невдовзі в тій стороні звідкіля йшов Танас почервоніло небо. Горів хутір.
Хлопець зі своїм товаришем – конем добралися до Танасового села. Танас ще з дитинства втямив значення прислів’я: не знаючи броду, не лізь у воду. Ним і десятками інших прислів'їв керувався все життя, бо що може бути мудрішим, хто може дати ліпшу пораду. Особливо в такий непевний час. Він не пішов до криївки, бо там може чекати засада. Не наближався до свого двору. А якщо там чатує снайпер?
– Гори покриті кучерявим лісом, – думав він, – прихищають не тільки мене, але й ворога. Не один я умію стріляти і слухати ліс. Таємно, здається ніхто не бачив, обійшов село горами., лісом. Постукався у крайню хатину між горами над потічком. Навіть при місяці стало видно, як заблищали Марійчині очі, коли та виглянула у віконце, щоб побачити хто там стукає.
Танас поставив коня у стаєнку. Місячне світло латками падало на стіни та долівку. Тут уже кілька років не припинали коней, тому стаєнку не доглядали. Вона валилася. Гонтовий дах пропускав і світло, і дощ. Танас кинув коневі трави. Далеко в горах завив
вовк. Ледь чутно обізвався другий. Марічка вибігла з хатини і спостерігала щасливими очима за Танасом.
– Спатиму тут, – ніяковіючи сказав хлопець, – боюсь вовки коня роздеруть. Клята війна. Люди не їх, одне одного вбивають не дивлячись на гріх. Хоча важко винищувати, однак ухитряються, бо розум мають. Убивають на воді і під нею, в повітрі і з нього, найчастіше на землі. Повсюди бродить смерть. Здається, дав Бог розум людині тільки для того, щоб вона примудрилась убивати.
Марічку не цікавили високі матерії. Вона кілька разів принесла сіна зі стіжка, кинула його в куток.
– Заходь, Танасе, до хати повечеряєш.
– Ні, спершу винеси яку – небудь батькову одежину. Помиюсь, перевдягнусь. Здається вошей набрався.
– Йой, Танасику, уже давно нічого немає. Дрантиву на голки, шпильки поміняли, дещо жебракам подали, краще ще з матусею продали.
Їв Танас з небаченим апетитом, хоча чарку відсунув.
– Тепер треба мати абсолютно тверезу голову, якщо не хочеш її втратити. – Говорив він, проковтуючи майже не прожовану їжу. Миску картоплі та салат впорав швидко. Зникло пів буханця хліба. З відразою поглянув на узвар із сухофруктів і промимрив:
– Певне, напився його на все життя.
На запитливий погляд дівчини нічого не відповів. Сказав просто:
– Не хочу, дай краще водиці.
Після вечері попрохав:
– А все таки дай мені той плащ, який в сінцях висить. Сама з хати не виходь. Я до потічка, митимусь.
Через віконце Марічка бачила як Танас шкріб голову, мало не вириваючи волосся. Потім він скинув одяг і з остервенінням почав натирати крупним піском тіло. Тер до тих пір, поки тіло загоріле до поясу і біле нижче не стало однаково темним. Склав одежу, накинув плаща, подався до стайні.
Чутко дрімав Танас, по – звіриному. Якби в лісі, то чув би шурхіт падаючого листу, ходу найобережнішого звіра. Відкрились перекошені двері.
Скрип, здавалось, рознісся по всіх горах. Танас вхопився за маузера, чомусь подумав не про небезпеку, а про те що в умілих руках ця зброя дуже грізна, не потрібно й автомата.
Зайшла Марічка. Ласкою юркнула під плаща. Вона гаряче обняла хлопця, горнучись до коханого все міцніше і міцніше.
– Не хочу тебе скривдити.
– Чим, Танасику?
– Мене можуть вбити. Залишишся е… солом’яною вдовою. – Після невеличкої паузи вголос роздумував хлопець. – Е ні, не вийде ні в кого мене вколошкати. Руки короткі. Але рано чи пізно прийдеться втікати в якусь Америку чи Австралію.
– Та я за тобою, Танасику, хоч на край світу!
Дальше стало не до слів, не до роздумів. Лише коли Марічка заснула, блаженно посміхаючись, на Танасові руці, чоловік вдарився у роздуми.
– В інших починається любов зі знайомства з гарною дівчиною з явним наміром покохатися, побратися, бо пора настала. А тут жаль перевернув душу, започаткувавши це велике почуття.
Марійчин батько Юрко – добрий тихий чоловік жив небагато. Він не порав землю, тому що землі не було. З молодих літ ходив на заробітки. Де тільки не носила його заробітчанська доля. На зиму завжди вертався додому до неньки в хатину над потічком. Одного року приїхав не тільки з невеличкою сумою в кишені але й з маленькою красунею. Весною, коли на Чорній Тисі стоїть висока вода, подався на сплав. Проковтнула свавільна річка Юрка, щоб стати ще чорнішою.