Поплакала, потужила красуня, та нічого не вдієш. Прийшов час, родила Марічку, пішла невдовзі працювати в школу прибиральницею. Було багато залицяльників, тому хотілося прекрасного тіла, що саме розцвіло, ті кликали заміж, та не дала лебедина любов. Не кинулась з висоти на скали, вирішила принести себе в жертву, не виходячи заміж та присвятивши життя дочці.
Взимку на Василя прийшов у школу учень також Василь. Він усівся на своє місце біля уже жарко натопленої грубки. Поклав голову на руки. Щось забулькотіло в нього в горлі. Він пару раз бекнув і зафонтанував. Добряче стругонув, бо дорослі умовляли гарно закусити кожну випиту чарку. Їм навіть на думку не спадало що не отравлений організм навіть при багатій їжі, великій кількості закуски не сприймає багато алкоголю. Вони думали лише про похмілля, а тут вагомий повід, у Васильовича син Василь та ще й Бог дав свято дав Василя. Вася вискочив надвір вхопити свіжого повітря.
У класі різко запахло. Хто приходив, шпурляв сумку з книгами та інші шкільні речі на парту і поспішав у коридор.
Появився Василів товариш товстий розовощокий Петро.
– А я урок не дочитав, – сварливо викрикнув він. – А тут ця вонь не дає.
– Ти завше починаєш і не кінчаєш. – Захіхікали в коридорі.
На очі йому потрапила Марічка.
– Прибери – приступив Петро до дівчини, – твоя мати прибиральниця, ти маєш винести.
– Не буду, він нагидив, то нехай прибирає своє добро.
– Прибери, сказав тобі! – Та хвать дівчину за косу.
Танас саме обмітав ноги від снігу на ганку. Почуте його розізлило. Кілька стрибків, і він вхопив Петра за шиворіт. Друга рука взяла за штани. Танас заніс Петра в клас, поставив біля калюжі і запитав:
– Прибереш чи я тобою витру? Твій товариш нагидив, ти маєш швиденько вимити, щоб йому менше попало.
З тих пір Марічка вдячно частіше ніж завжди позирала на хлопця. Помітила мускули навіть на обличчі не тільки на тілі. Високий ставний юнак дедалі більше подобався їй. Зникли царевичі й королевичі, їх місце заняв юнак. Подорожуючі благородні рицарі подалися за гори в незвідані краї, як їм і належало.
Затишніше відчувала себе дівчина, коли десь поряд знаходився Танас.
Пізніше спокій огортав дівчину, якщо Танас був хоч у селі. Зате появилась тривога за хлопця, якщо довго його не бачила. Тоді смуток огортав дівоче серце. Зрозуміла дівчина що закохалась, раз тільки він став таким рідним, тільки його вважала своїм.
Тоді Танас уваги не звернув на Марічку, коли ставив на місце нахабного Петра, але звернув увагу на вдячні тернові очі під чорними бровами, які перелякано дивились на нього.
– Не чіпай його, Танасику, хай йому біс. Сама приберу.
Ожив Петро, почувши такі слова, та Танас боляче штовхнув його ногою і спокійно мовив:
– Що обіцяв, те зроблю. Ти ж мене знаєш.
Марічка заховалась за дверима.
– Зовсім як наша мама. – Подумав Танас. – Та вважає, мовляв, батько знає що робить. Так воно і має бути.
Запали хлопцю в душу ті тернини. Кому не гляне в очі Танас, подумає:
– Таки в Марічки кращі.
З роками крім очей звідкілясь взявся гарний дівочий стан і всі інші жіночі принади. Піднялася, відкинулася назад невеличка голівка з довгими товстими косами. Здавалось, то коси відтягують голівку, задирають носика і показують обличчя. Подивіться, люди, яка я вродлива. Безтурботність, красу з гордістю виражало її личко.
Довго не насолоджувався Танас райським життям. Ідеї спрутом оповили людей, висмоктуючи життя. Люди діяли.
Ніби ніхто не бачив Танаса у Марічки, але вечором з’явився знайомий оунівець. Оунівець появився з ночі безшумно неначе примара. Він докладно розпитував про Танасові пригоди, починаючи з передодня початку подорожі на Рівенщену. Знайомий уважно слухав і питав, питав та перепитував. За кожним запитанням тяглася тінь недовіри. Говорили під горою, присівши під стіжком сіна.
Темнота так густо накрила гори, ліс, село, що світло з далеких віконець здавалося плямами.
Чутке Танасове вухо вловило вартового на горі в кущах.
– Скажіть вартовому нехай вдруге на посту не шумить.
– Котрому?
– Тому, котрий на горі в кущах.
Нітрохи не здивувався оунівець, попередили з ким матиме справу.
Танаса також не образив, навіть не здивував явний допит, розумів, йдеться про життя людей, цілої організації. Сліпа довіра іноді згубна.
Поглянувши на людину, вірніше на її подобу під стогом, оунівець подумав:
– Не дарма рекомендували в разі, якщо з Духом буде все гаразд, не виникне ніякої підозри, доручити справу Грицюка саме йому. Провід узнав, що Теля пов’язали. Не відомо як він вирвався. Бачили як помстився. Невідомо, чи розповів він про організацію, якщо розповів, то що саме. Перейменували його на всяк випадок в Духа. Воно й справедливо. Сам з гір, дихає горами, його життя з горами. Ніхто не може представляти гори краще за нього.