Марічка знову примостилась під боком у Танаса. Ще трохи поблискотіли щастям її очі, потім вона повернулась на бік, обнявши Танаса, і в його обіймах заснула.
Згодом, коли впаде роса на трави, візьме Танас її на руки, щоб бува не замочила ніг і віднесе до хати. А вона розморена сном щасливо посміхнеться, відчувши блаженний затишок. Що ще потрібно людині!
Танас не спав. По – перше, на білий світ не показувався цілий день. Мав час виспатися. Лежав, дрімав ночами ось уже неділю. По – друге, уже зараз мозок працював над завданням. Стріляє на звук.
Так влучати треба вміти. У нього Танаса на таке вміння пішли роки.
Почалося все з розповіді вуйка Гаврила.
– Йо й, йой, як влучно там мисливці стріляють. – Розповідав він. – Ви тільки уявіть собі, що на вершині кедра, а він нітрохи не нижчий смереки, бігає білочка, цокоче, клопочеться, відшукує шишки з добірним насінням. А тут мисливець зі спеціально натасканою собакою. Пес чує звірка, гавкає, спинається на стовбур дерева, де білка господарює. Чудо природи відчуває себе в безпеці, але цікавить його хто там внизу будить лісову тишу. Білка визирає з – за стовбура чи товстої гілки. Лясне постріл
яснеР?острілЌ
Куля з дрібнокаліберного ствола обов’язково попаде в район ока. Так уміють стріляти всі мисливці. Міша один на всю округу влучав на слух. Десь в кущах шелесне кабан. Міша з японського карабіна бабах, звіра поранено, а до підранка собака приведе.
Танас уважно слухав і думав: – Чим я гірший того Міші, він не пам’ятає, коли вперше вистрелив чи став на лижі, бо малим був. Я також не старий. Немає карабіна чи дрібнокаліберки, зате є наган і кільканадцять ящиків набоїв. Дідо ще в Громадянську війну десь доп'яв. Дарма що деякі з набоїв не стріляють. Їх просушити тай можна повторно заряжати. Батько тільки радів з Танасової задумки влаштувати в печері тир: мужчина росте, продовжувач козацького роду, якому буде не страшним жоден сусід будь то прибалт зарозумілий поляк, угорець, москаль чи турок. Мати з її життєдайним початком трохи незадоволено побурчала тай перестала. Руйнація перемогла творення.
Танас взявся у вільний час облаштовувати тир. Стріляти по мішенях не було необхідності. Карта і так пробивалась у п’яти місцях, чотири по вуглах, п’яте посередині. Коли почув Гаврилову розповідь, перехотілося діставати нову колоду, взявся вчитись стріляти не звук. Відповідно облаштував тир. З молодих смерічок зробив П – подібну невисоку споруду. Кінці стійок вкопав глибоко у жорств’яну підлогу печери. Посередині споруди прикріпив бляшану поличку. Через верх споруди перекинув товсту нитку з прив’язаним камінцем на кінці. Другий кінець нитки протягнув та прип’яв до колика на виході з печери. Варто було натиснути ногою нитку, як вона піднімала камінець. Відпустив її, камінець падає на бляшану поличку, гримить.
Тільки перший раз почуєш напрямок виникнення звуку, потім його спотворить відлуння.
– Звук то є, а як в нього влучити? – Думає хлопець.
Та ще й батьки прийшли подивитись, чи не покалічиться бува.
– Хіба таке можливо, стріляти по тарахтінню – попадати в камінчик? – Питала, сумнівалась мати. За що батько назвав її Хомою Невіруючим. Батько дав кілька порад. Мати переконалась, що сам себе ніяк не підстрелиш, така біда може статися, коли стрільців багато. Батько додав:
– Щоб я тут нікого не бачив, навіть братів, інакше заберу нагана, стрілятимеш з рогатки. Зі зброєю не жартуй. З цього нагана, певне, також не одного вбито.
Батьки дали остаточний дозвіл, обнявшись, пішли додому.
Танас сам на сам залишився з своєрідною мішенню. Спочатку нічого не получалося як не старався Танас. Уже й кинути готов був, та не дав сміх вуйка Гаврила. Він любив повторювати:
– Молодець проти овець, проти баранця сам як вівця. Чув на вулиці всіх б’єш, а ти себе зумій перемогти. У цьому вся загвіздка. Побореш себе – перемагатимеш таких як сам. Вони десь на світі є, мало але є. Та й взагалі, люба справа вимагає мозолів чи на руках, чи на ногах, чи навіть на сідниці. Твій мозоль на пальці. Коли натреш перший мозоль, тоді можеш кидати, якщо нічого не получається. Та я впевнений, тебе чекає неабиякий успіх. Танас затикав вуха ватою, закривав очі брилем, годинами стріляв. Мозоль на пальці ну ніяк не появлявся.
Уже й удосконалив мішень. За каменем припасував ще одну смужку бляхи, щоб знати, куди попадають кулі. Нарешті вийшло. Подивився на смугу, а в ній дві пробоїни зовсім поряд з камінцем. Дві маленькі дірки перетворилися у величезне щастя, в гордість собою. Затримався того вечора в печері, ще стріляв, дуже хотілося влучити, та нічого не виходило. Зате ‘ молоко ‘ його більше не засмучувало. Коли вернувся додому, сів вечеряти, губи так і норовили поповзти до вух. Мати довідалась в чім річ, скрушно похитала головою: