Танас очумався, тільки не від удару об стінку, а від сичання судді
– Ви що над нами знущаєтесь? – Запитала вона.
Танас помітив, таки нечистий сидить в ній. Хоча й роги не стирчать, зате обличчя перекосилось, хоча ікла не видніються, слина бризнула, губи під фарбою посиніли.
Це було видно навіть під товстим шаром помади, бо жінка намалювала губи тоншими ніж мала від природи.
– Що, прошу?
– Запитання вчорашнє. Розкажіть як ви вели допит, як добивалися зізнання?
– Просто, дуже просто. Важче установити, чи знає людина відповідь на запитання. Люди різні бувають. Ось Грицюк витримав три стадії допиту, а на четвертій все розповів. Була б моя воля, я б його відпустив, нагородив би та ще й у чині підвищив би.
– Не розсусолюйте, відповідайте на запитання. Як ви добивались зізнань?
– Я уже казав, дуже просто. На очах у допитуваного береш кусок парашутної стропи, на обох кінцях зав’язуєш по петельці. Якщо допитуваний хитрує чи опирається не хоче зізнаватися, накидаєш мотузку на шию, всовуєш в петельки паличку, прокручуєш її. Полізли очі з орбіт – перестаєш крутити. Слабка людина лякається смерті, після першого ж ковтка повітря зізнається.
– Ви мали від цієї процедури задоволення?
– Перший раз аж затошнило, руки ослабли настільки, що цурочку покрутити не міг.
Виручив покійний Гриб. Він довів допит до успішного кінця. Після закінчення розповів, що у нього також є земля і ліс. Ось такі, вказав на допитуваного, хочуть прибрати їх до рук. Так що давити цих виродків потрібно, щоб не цапали чуже. Згодом привик, дивився на них як гробар на мерця, коли обмірює його.
Грицюк волів легенько померти, щоб його таємниці зникли разом з ним, та я не дав. На другий день приступили до іншої форми допиту. На спині зрізали шкіру – мовчить.
Посолили, також мовчить. Прийшлось випікати на грудях п’ятикутні зорі. Він часто втрачав свідомість, але всеодно мовчить як той бандерівець. Тільки тому випікали тризуб на грудях. Через деякий час, коли рани почали заживати, використали ще один метод, про який мені розповідав той з підвалу. Його ще в сімнадцятому використовували ваші.
Видно було, суддю засудомило, та вона здержалась тільки запитала:
В чому він полягає?
Нагострив мій помічник олівця. Ще міцніше прив’язали допитуваного, особливо голову, почав помічник писати у прив’язаного під носом. Спершу процарапав тільки шкіру, на другий день трохи заглибився. Дальше длубався в рані. А щоб допитуваний відчував біль, його насильно годували., підтримували організм від виснаження. Працювали ми з помічником по дванадцять годин. Через кілька діб він став трошки того, помішаним. Коли виймали перший зуб, допитуваний зізнався, хоча сам того не бажав. У лепеті безумного можна дещо зрозуміти.
– Як ви потрапили до Забайкалля? – Знову засичала суддя. – То справа давня, можна розповісти. Занозою сиділи ми в тілі совєтів. Ми вели спершу визвольну війну, визволяли від німців та москалів нашу неньку, потім громадянсько – визвольну.
Приходилось карати і своїх, і чужих.
Ми не давали проводити розбійницьку політику що до людей, мішали обманювати народ. Нарешті Сталін взявся за націоналістів по – сталінські. Видали указ про вихід з лісу. У кого руки не в крові, той може не боятися, спокійно жити. Скажіть мені, в кого на війні руки кров’ю не забризкані?
Солдат носить не м’які іграшки, які не травмують навіть мале дитя. Солдат це – смерть. І я був солдатом. Ніс смерть тільки не людям, а завойовникам в особі нациста, комуніста чи їх посіпак поліцая чи активіста. Я особисто не знищував їх, тільки допитував. У мене вони самі просили смерти. Після мене ними клопотались інші, але не думайте, що вони залишались живими. Нас підтримував народ, годував, посилав у ліс своїх синів, тому ми були непереможними. З ким весь народ, той непереможний у віках. У КДБ розуміли, за нами стоїть тільки частина народу. Там також розумні люди працюють, ще й досвіду їм не позичати.
Одного разу доповіли мені, що біля села появились совіцькі солдати та ще й перед ранком, хоча ніч – наш час. Вночі ми господарі нашого краю. Зважте, тільки вночі, а хотілося б весь час круглі доби, дні, неділі, місяці, роки, століття, вічність.
– То знищте їх! – Кажу.
– Е ні, пане Танасе, їх там більше тисячі. – Заперечують.
Зрозуміло, нашими силами нічого не вдієш. Це – війна, а не кіно, де герої рятують коханих, друзів, навіть цілі міста. То все придумується для розваги. Якби ми кинули на таку силу своїх, хоча багато крові пустили б, та врешті решт загинули б. Спробу зробив наш командир Штукар.
Він з дозволу атакував совіцьких солдат, та ті вчасно отримали допомогу, переслідували загін Штукаря до звуження ярів, де легко могла захищатись мала кількість наших вояків. Не рискуючи бути оточеним, загін Штукаря відступив. Загиблих при таких обставинах ніхто не порахує героями, назве звичайнісінькими недоумками. Як на мене, то ворога потрібно знищити, самому залишитись живим до перемоги ідеї, тому що допоки ідея жива, мусиш і ти жити хоча б для того, щоб передати її нащадкам. З животворною ідеєю навпаки, вона сама родить своїх прибічників. Стискаємо німецькі автомати, так звані шмайсери, і спостерігаємо що ж воно дальше буде.