– Чого ми маємо надриватись. Їм уже нічим не допоможеш. Холонуть. Бач який катюга! Накидав сам, ми ж вчотирьох не можемо зняти. – Сказав один із Жориних хлопців.
– Нічого я не бачив, вам також не рекомендую. – Висловив свою думку третій за авторитетом в’язень в минулому. – Таку річ не порівняєш з твоєю хоч і крупною розтратою бухгалтер Беркович, чи з твоїм пограбуванням мохнатого сейфа єфрейтор Бевзь, чи мою безневинну провину.
Будете тріпатись, вмить опинитесь в болоті в чорта в зубах. Він думаєте тут один?
Всі троє в один голос заявили:
– Нічого ми не чули, нічого ми не бачили окрім вершини падаючого дерева.
– Не вірите? – Запитав Беркович. – З нашого місця нічого крім вершини не видно. – Сам подумав. – Якщо на впалих хрестом стовбурах залишились сліди, потрібно їх стерти.
Прибіглі лісоруби зняли окоренок. Тільки один дуже дивувався, як хлопці туди потрапили, сам же вчора дерево звалив. Ага, ці четверо завалили Жору з Іваном та підсунули під ствол. Щоб самому там не опинитись, краще мовчатиму.
Бригада запрацювала на повну силу. Навіть в’язні в минулому потіли по кільканадцять разів на день. Перед їхніми очима стояв Танас, який накидав дерево на їхнього брата. Кожен розумів, що на нього також таким робом може впасти сосна.
– Один чорт знає, що може придумати це страховище. – Подумав той, який під пилою побував. – Утік би, та що подумає цей звірюга, мовляв, зник щоб видати мій секрет. Такі як він знайдуть і уб’ють, бо видно він не простий душогуб, небезпечніший ніж ті на зоні. Краще попрацюю. Він поїде, я після нього в іншу сторону. І працював, хоча солоний піт ліз в рот, заливав очі. Він міг і умів працювати. Все таки практики якої не якої вистачало. Хоча там всі чотири роки погрожували:
– Не працюватимеш, будеш мамкою для всіх.
Начальство також погрожувало:
– По – стахановськи не працюватимеш, переведемо в табір, де бикам роги обламують. – А тут ніби й не погрожували, але болотом пахне навіть тоді, коли воно мирно поблискує собі десь за лісом кілометри звідси. Валив ліс на зоні, розроблятиму і тут.
За перший же місяць Танасового бригадирування дали дві норми. Платню отримали за одну як і раніше. Танас поїхав добиватися справедливості. Перш за все він розпитався в управлінні від кого залежить зарплата. Дочекався поки начальник залишиться один. Зайшов, повернув ключа, який стримів у замковій скважині. Мовчки вхопив начальника за голову, підняв разом зі столом. (Певне і тоді начальство інстинктивно чіплялось за місце). Танас відпустив голову, яка не могла сказати й слова по причині затиснутої щелепи, тільки крутила вилізлими з орбіт очима. Начальство впало як йому і належить в крісло. Стіл з грюкотом опустився на місце. Так і стоятиме стіл, за ним сидітиме бюрократ ще довгі – довгі роки, можливо століття чи тисячоліття. Добре, якщо бюрократ мінятиметься в кращу сторону.
– Де гроші за другу норму третій бригаді? – Запитав Танас збентеженого чоловіка, якого ще в житті ніхто так не держав. Весь час обходилось тяганиною. Він тяганину мав у виду, а тут приходиться самому відповідати та ще й власним горлом.
Ой, ой, ой. – Застогнав чоловік. – Я собі не забрав, розкидали на першу, другу та четверту бригади.
– Ми заробили, нам і віддай! А тим доплачуй за неробство, якщо знаходиш потрібним, з власної кишені., інакше я скручу твою хитру башку в одну сторону, пришлю хлопців, вони повернуть твою голову в іншу сторону або й назад.
Врахуй, лісовози ходять до нас тільки до обіду.
За половину години викликали Танаса до начальника. Той повернувся до нього неначе вовк всім тілом, з натугою проковтнув слину і прохрипів:
– Ідіть в касу, отримайте преміальні для третьої бригади. Там грошей на троячку менше ніж за другий план. – Потер шию і додав, – дасте дві норми, буде вам і зарплата, і преміальні, правда, не такі великі як сьогодні, вас тут вдруге я бачити не хочу.
Касирка говорила шепотом у трубку:
– Отримав торбу грошей для бригади. Один, худорлявий, високий. Його раз побачиш, на все життя запам’ятаєш. Типовий хохол, навіть бриля носить не по погоді. Ловить лісовоза.
Танас любувався лісом. Все неначе таке як дома: в далині гори покриті лісом, туманна димка між ними, дорога неначе тунель, гілля частенько ковзає по кабіні. Та все таки не те.
Ще й досі чавкає болото під тонким льодком. Тут людина і звір повинні не просто жити, уміти пристосуватись.
Позаду лісовоза петляв ‘ бобик ‘. Він показувався шоферу то в правому, то в лівому дзеркалі. Газик радо обігнав би довжелезну машину, та дорога не дозволяла. Нарешті шофер лісовоза взяв вправо і пригальмував на галявині. Газик, весело підстрибуючи, побіг вперед. Невдовзі він сховався за поворотом.