Ще раніше у Григорія одна з гілок сумнівалась, падати чи ні. Тут би Григорію призадуматись та здати назад, так ні, попер буром проти гори. Прийшлось зав’язати стрільцям очі і прикріпити листки паперу на стовбури. Григорій попав тричі з п’яти пострілів, цей також. За четвертим пострілом лісоруб пожалів Григорія, бо стріляв майже вгору. Хто зна, може хотів провчити хвалька. Оце стрілець! Неначе бачив, що всі три постріли вдалі. Зважте, що листок зірвався з двох кнопок, згинається, робиться вдвічі меншим. Хотіли поправити, не дав. Листок шолох, снайпер бабах Дірка трохи вище центру. Такого дива я ще не бачив, хоча стріляю з дитинства, і , маємо право сказати, непогано. От ми одноголосно присудили першість лісорубові.
Григорій взяв зі стіни рушницю і подав Танасу зі словами:
– Правду казав дід, мовляв, не побажай чужого, бо своє втратиш. Жаль, скажу вам поправді. Та нічого, аби крупний звір не перевівся, я його і з карабіна вполюю. Танас довго розглядав рушницю, гравіровку на ній. Згодом повісив її на місце. На здивовані допитливі погляди відповів:
– Хто ж відбирає в майстра інструмент? – Додав. – Навіть якщо він цінний. Що мені з неї бліх стріляти? А по тайзі в охотку поброджу з любою. Я її пристріляю так, що битиме не гірше панської.
– Йому можна вірити – Сказав Захар.
І правда, – подумав Танас, – навіщо було вбивати дружину. Вона ж провела зі мною велику частину мого життя та ще й непоганого. Коли ж вкралася люта ненависть? Ні, таки не дома. Марічка також стверджувала, що тоді панувала тільки любов. Пригадав її розповідь.
Марічка відкинувши набік і назад голівку підстрибом спускалась з гори.
Незважаючи на важкий кошик, вона не йшла, витанцьовувала. Попереду сповзала по крутій стежині Югина. Вона заточувалась ледь утримуючись на ногах, як мужик щойно вигнаний з шинку, в решті решт присіла.
– Що з вами, Югино? Знову пропасниця тіпає? Не знати де воно таке лишенько візьметься.
Дівчина обняла жінку, щоб та не покотилась бува з горбка. На рівному Югина уже не так береглася, навіть заговорила.
– Питаєш де воно взялося? Соромно, та розповім. І я була колись такою квіточкою як ти. Жила сама. Закохалась в Петра. Все йому дозволялося, тільки не могла я себе збезчестити, завести байстря. Бувало помучить мене в ліжку, вірніше, пограється зі мною, сам стомиться і засне. Я ж не сплю, горю, кров бурхає в жилах, в голові дзвенить, у висках стугонить, вся так і палаю. Не довго так продовжувалось. Скоро напав тік. Стало смикати губу. Петро відкинувся. Легіні навіть не дивляться в мою сторону. Кому потрібна дівчина з вадою, всеодно що колота макітра на ярмарку. Попробуй переконай, що вона тільки трохи надтріснута і текти не буде, коли затягнеться жиром. Я побігла до лікаря. Оглянув він мене, обслухав, ощупав тай заявив:
– Родити тобі треба, будеш здоровою як тур, інакше трястиме всю.
Я подумала насміхається. О, Господи, краще б я кількох байстрят привела, а
так прийдеться помирати.
Югина подибала до своєї халупи. Марічка пострибала додому.
На дівчину нахлинуло почуття чогось хорошого. Чуже горе зачіпає за живе тільки в поєднанні зі своїм, інакше воно дощовою хмариною затьмарить сонечко на мить тай зникне в просторі часу.
Передчуття справдились. Серед ночі чи може пізнього вечора появився Танас з конем. Як глянула на хлопця, який мився у потічку, заграла молода кров. Трохи подумала, посумнівалась, сидячи на лавці біля віконечка.
– Е, що буде, те й буде. Зараз по ночах сниться. Просинаюсь, відчуваю те що Югина. Югиною не стану. Побігла до Танаса. Довго переживала після тих ночей, але тільки квітла, ознак вагітності не було. Коли переконалася, дитя не зачате, пішла в танок по хаті. Вона то довіряла Танасові, та в житті всяке може статися. Раділа аж до Забайкалля, що так щасливо може скластися доля.
– Не обійшли ідейні пристрасті Марічку також. Тільки вона розуміла світ по – своєму.
– Хто не говорить з тих вождів, – розмірковувала вона, – все сказане правильне, для народу, все від імені народу. Не хочеш, всеодно повіриш.
Так думала дівчина Марічка. Законна Танасова дружина змінила думку.
– Навіщо мені та політика? Політика сьогодні одна, завтра протилежна. Мій же рід вічний. Мені б зробити бабську справу, поняньчити б і внуків.
Чомусь весь час мріялось жінці про хлопчика похожого на неї, міцного та здорового яу Танас.
– Даремно я раділа. Якби з першого разу вчепилося дитя, то зараз було б уже велике.
Танасику, – звернулась Марічка до чоловіка, коли той вернувся з лісорозробки, – ось скільки живемо разом, маємо добра навіть більше ніж інші, лише діток Біг не дає. Наплювати мені на твою політику, на гроші. Вони приносять людям одну біду. Он що сталося з сусідкою, ще коли ти тільки но подався на заробітки.