Невідомий пробрався до хати тоді, коли господиня, самотня жінка років тридцяти, напівлежала на дивані, вишивала покривало і співала. Заходило сонечко. Воно посилало косі промені в кімнату, здавалось, любувалось співом та барвистою вишивкою.
– Огріли її по голові якоюсь важкою штуковиною. – З сумом розповідала Марічка. – Не встигла бідолашна й зойкнути, так і померла з піснею на устах. Сама бачила м’яку, ніжну посмішку на мертвому обличчі. Невідомий обшукав трупа, накрив його недокінченим покривалом. До темноти порався він у кімнатах та на кухні.
Догори дригом перевернув все в хаті: шпалери зірвані, підлога піднята, навіть стеля порунтана, я уже не говорю про зняті підвіконники чи поламані меблі.
– Вночі дійшла черга до курятника та свинячого гною.
Тільки місяців через три узнали, що йому було потрібно, що він шукав. Покійної чоловік десь роздобув жменю камінців, кажуть діамантів, тільки більшість не ошліфованих.
– Господиня родом з України. Ще того літа заклечала вона свою хату до Вербного тижня пучками пахучих трав та очеретом замість татарського зілля. Звісно, через два – три тижні очерет порижів, трави висохли, хазяйка їх познімала.
Лишила лише в’язанку пахучих трав на ганку над дверима. Довго ще запах розносився по хаті занесений повітрям при відкриванні та закриванні дверей. Вхожий обов’язково його відчував: якщо мав знання, то згадував старовину, подумки називав трави, незнайка просто чудувався. Височенько прикріпила той пучок аж під стелею. Щоб до нього дістатися, потрібно на щось стати. Кожен хто заходив до хати розумів, хазяйці запахи нагадують рідний край, можливо то ліки довготривалої дії. Після смерті господині хату зайняв татарин, тому що незаселених будинків стояло кілька. Приїхав, займай, обживай, ніхто до тебе претензій не матиме. Він привів будинок та садибу в порядок. Переробив господарство на свій лад. Звернув увагу на пук висохлих трав.
– Не люблю сміття у господі. – Сказав він до дитини.
Яке було його здивування, коли він знайшов у пучку всередині шовкового, ззовні замшевого капшучка зі жменею діамантів. Правда, тільки кілька маленьких камінчиків – діамантів іскрилися, посилаючи чарівні промені. Чоловік зразу ж надав перевагу життю перед малесенькою купкою камінців.
– Хтось же знову за ними прийде. Кажуть, що через них загинув її чоловік десь аж на Україні. – Отак тверезо подумавши, в цей же день здав новий господар знахідку, та ще й гроші отримав.
Танас слухав і уявляв собі, як шукали вбивцю.
–А про гроші тебе не питали? – З насторогою освідомився у жінки.
– Цікавився слідчий, де взяли золото на зуба. Я розповіла, занесла дантистові золотий хрестик, він поставив з нього зуба та дві коронки. Що ти думаєш? Знайшли мого хрестика, реквізували. Дантист не переплавив його, дуже гарна робота. Попотягали дантиста, бо знайшли в нього не тільки мого хрестика.
Хрестика назад не отримала, але гроші він вернув більше ніж я заплатила. І про тебе питав слідчий. Сказала, мовляв, не лісорозробці спину гне, мені на плахту заробляє
Перелякані думки снували в голові у Танаса.
– Добре що не органи безпеки шукали вбивцю. А то підвісили б мене на гачок, розглядали б зі всіх сторін поки не докопалися б до істини, поки не знали б про мане більше ніж я сам про себе знаю. Висів би я на тому гачку довгі роки. У них принцип зовсім простий: немає людини без гріха, навіть на сонці плями є, згадайте про Біблію, тільки народилось, уже грішне. Шукала мабуть міліція. Приїхав на наш лісоповал тутешній дільничний, узнав що я тієї ночі хропів у вагончику і зателефонував сюди. Тут зрозуміли, що людина не може подолати відстань у пару сот кілометрів та ще й поратись всю ніч в хаті. Мене порахували поза підозрою, викреслили моє прізвище.
Тільки після цих роздумів Танас почув Марійчині слова:
– Живем ми разом тільки час від часу, мабуть тому дітей немає. Почуті новини прогнали апетит .Танас длубався в тарілці, про щось думав.
– Добре, все літо проведемо разом. З нами буде баба Марія та дід Ларіон.
Ларіон найняв трактор для вивезення пасіки в тайгу на поляну. На Україні назвали б такий великий простір полем неабиякої величини, в безмежних просторах тайги тільки поляною. Простір з ранньої весни до заморозків цвів медоносними травами. Іван – чай тільки чого вартий.. Навіть у засушливе літо було з чого бджолі мед брати. З пасікою іде все добре, яке там добре – відмінно. Одна біда у Ларіона, одна думка не дає спокою.