Син з невісткою подалися у науку.
– Такими вдалися мабуть в мого батька. – Думав старий. – Він шаблею не махав, голови не зносив, влучних куль в собі подібних не посилав, натомість захищав безмежні простори цього краю, рослину та звірину. Голос його був мишиним писком в скирті соломи. Івана ніхто не міг почути, бо надто голосно лунав розбійницький крик, візьмемо все у природи, подолаємо її. Більшість вважали Івана блаженним, всеодно його ім’ям назвали онука. Так що не переведуться на Русі Івани та Ларіони. Наш дід Ларіон мріє про внука Ларіона, син Іван каже:
– Потрібно знати свій край. Жінка вивчатиме те що на землі, я те що під нею.
– Для Ларіона звучать такі думки по – іншому.
Дітей для батьків вважай немає. Сім”я розпалася. Забрались десь у той Новосибірськ, додому появляються наскоками в кілька років раз, ще й планують переселитися до Москви. Внука обіцяють аж тоді, коли стануть, як кепкують люди, кандидубами. Може до тих пір я дуба уріжу, хто зна.
Вони розраховують на моє з бабою міцне здоров’я. Правда, нічого Бога гнівити, в наші роки нічого не болить, бачу, чую, їм як молодий. Баба також при здоров”ї слава Богу. Та й яке те дитя виросте без меду, струганини, грибів, тайги. В окулярах і висохле як тріска.
Ось уже шостий рік мусить Ларіон наймати чоловіка на пасіку собі на допомогу, бо невправка самому. Цього разу взяв аж двох, він та вона. Нею, здається, сів би та милувався, така гарна. Він неначе дух гір суровий з виду, худорлявий, до людей справедливий, кожну билинку любить, кожну комашку.
Бачив Ларіон, як обходив Танас жучка на стежині, аби ненароком його не розчавити.
Та любувався Ларіон не Марічкою, не Танасом, а Танасовою роботою. Лише раз попробував зробити зауваження, коли рубанок висвистував у Танасових руках.
– Танасе, дуже випустив жало, стружка товста.
Чоловік глянув на діда як на останього дурня. Ларіон зрозумів погляд так:
– Віка доживаєш, а дурниці городиш. Краще мовчав би, так пере так.
Дід подався геть і занявся іншою роботою.
В обід, коли Танас пішов їсти, Ларіон оглянув стругані Танасом дошки. Вони ідеально рівні аж поблискували на сонці.
– Краще мене впорався, хоч я все життя стружу. Ну і око в нього! Стоп, я у молоді роки товщу стружку гнав ніж зараз. Не таку як він але товщу.
– Танасе, – запитує трохи завидькуватий дід, – ви мали пасіку дома?
– Невеличку, сімей на десять. В нашім краї споконвіку займалися цим промислом. – Відповів Танас, бачачи величаві Карпати. Наступної миті похолов.
От і проговорився. Хто зна, чи на півдні Забайкалля, де я за легендою народився і виріс займаються бджільництвом. Як важко жити під машкарою! Привик говорити по – російському без акценту, але таке життя вимагає ще більших знань.
– Ага, – подумав Ларіон, то він також з дитячих літ столярує. Видно ще й талант до цієї справи має. А що одному дається більше інших, то від людини не залежить. Один за короткий час освоює стільки як дехто за все життя.
Старого заспокоїли такі думки, йому відлягло від серця, певне, жаба зістрибнула з грудей.
– Робитиму ще кращі вулики, щоб не оскандалитись в очах майстра.
– Танасе, – з неабиякою цікавістю знову запитує дід, – бачив я багато помічників. Вони наймитували, а ти господарюєш. Чому так?
– Не подумайте що ради вас, ваших грошей чи я лакуза.
– А чого ж, – знову трохи спантеличено запитує Ларіон.
– Турбуюся про бджолу, та й привик так працювати. – Отримав відповідь. Мало не сказав:
– То Радянська влада розбестила народ.
– Стара, давай горілки!
– З якого це дива? – Ошкірилась баба. – Ти ж давно не п’єш і знаєш, держу для гостей.
Дід суворо глянув на жінку але м’яко відповів:
Ти що ж не чуєш, є ще добрі люди на білому світі не одні покидьки. Він не гостює, господарює, не наймит, господар.
Дні мелькали в турботах про бджолу. Люди неначе злилися з роями, допомагали їм у роботі Пасічник. – чарівник не вивішував на деревах пусті дуплянки, щоб у них селилися рої. Він просто ставив вулики біля своєї пасіки. З тайги прилітали бджолині розвідники, обстежували житло і знаходили його придатним. Незабаром появлявся рій.
З лісу частенько приходив хазяїн поласувати медком. Він бешкетував на пасіці, якщо йому дозволяли господарі – два здоровенні пси. Вони ще на підході перехоплювали хазяїна тайги, піднімали несамовитий лемент на всю округу. Ларіон хватав тоді рушницю, прямо через вікно зимівника палив у небо.
Хазяїн, напудивши, відступав. Собаки ще довго супроводжували гостя. Нарешті їх гавкіт затихав у далині.