Але й серед ведмедів бувають нахаби. Однієї ночі, не зважаючи на шалений гавкіт та Ларіонову стрілянину, Михайло Потапович товкся в кущах біля пасіки, ніяк не хотів утікати, навпаки проривався вперед, чого не бажали ні собаки, ні господарі. Танас появився біля Ларіона з японським карабіном в руках. Тріщало галуззя під ногами великого звіра. Танас вистрелив. Звір ревнув, стрибнув і впав. Коли чоловіки наблизились, собаки додавлювали ведмедя, вчепившись йому в горло.
– Якби я достеменно знав, – вичитував обурено Ларіон, – що ти зумисне знищив звіра, то сказав би, геть з тайги. Таким як ти тут не місце. Через таких нелюдів на Карпатах перевівся звір. Поглянь, убита самка. Вона привела з собою маля, і ще років десять водила б потомство. Тільки звідки тобі селюкові знати, куди в тайзі стріляти. При пересторозі пали краще в небо, там, по крайній мірі, нікого й нічого не підстрелиш. Хоча дурень і в макітрі макогона зламає, а твоя куля в чистому небі серед ночі стріне найменшого птаха.
Уже спокійно бубонів – роздумував:
– Таким і серед людей … Забив звіра, знищить людину також. Все може понищити Антихрист проклятий. Отут закопаємо. Маля доглядатимемо, якщо потрібно, то баба з соски годуватиме З собаками помириться, знайдуть консенсус, не те що люди, яким тільки вбивати б.
Наступних два дні працювали особливо напружено. Поспішали з викачкою меду. Вчасно впорались. Приїхав трактор з пустою тарою. Заготівельник не наглядав за роботою вантажників, не давав вказівок. Вони добре знали свою роботу, крім того їх чекало заохочення у вигляді меду розведеного навпіл з горілкою вищого сорту. Заготівельник походжав по ледь помітній стежині байдужо дивлячись на красу гір вдалині.. Швидким кроком приближалась до нього Марічка.. Глянувши на пишні жіночі груди, які мало не розривали вишиту сорочку, заговорив речитативом:
– Люблю українську природу, гарячий борщ, холодну воду і повну пазуху …
Не договорив до кінця, бо Марічка уже обминала його. Він проворно обняв її ззаду. Величезні лапи накрили те, чим жінки зваблюють чоловіків. Марічка запручалась, обізвала його жеребцем, бугаєм, кобелем та іншими поганими словами, та чоловік не сердився лише шепотів на вушко:
– Ти ж моє сонечко, моя ластівочко, моє серденько, красуне премила.. Тобі поганенько тут одненькій.
Ще, певне, довго розпікав би джигун жінку, якби дужі руки не схопили одна за шиворіт друга за штани, не підняли вгору, не пожбурили в малинник.
– Ти чого? – Оправдовувався заготовач перед Танасом. – Я ж пожартував.
– Я також. – Відповів той. – Якби не на жарт, то взяв би за товсті ноженята і бив би он об той стовбур, поки грішне тіло не відлетіло б.
Заготівельник повірив що сталося б саме так, тому вирішив зберегти свою плоть саме зараз. Про завтра не думав, бо добре себе знав, що чистосердне бажання дотриматись хоч і собі даного слова недосяжне.
Сьогодні кидаєш пити чи курити або наркоту, а завтра знову починаєш
Танас ніби жартома ляснув заготовача по шиї. Той хоч і підставив руки, всеодно проорав глицю носом. Такі прийоми застосовував до інших сам, тепер самому потрібно стерпіти, тому нічого не сказав. Він підхопився, побіг до трактора і сидів у кабіні, поки вантажники закінчували роботу та вгощалися. Дуже хотілося підігнати їх, але там робила щось та горила. Підніметься сварка, чим вона закінчиться добре відомо. Цей кат з нами трьома справиться. Знаємо ми ці жарти, та ще й тракторист і вантажники можуть не постояти за мене.
– Да, тоді, – думав дід Танас, – не задумуючись віддав би життя за жінку. Відчував у ній частину самого себе, частку Карпатських гір, бачив зграйку Танасовичів, які бігали за матір’ю, а найменше чомусь обов’язково замурзане, держалось за мамину спідницю.
Чому я про все це повинен розповідати судді? – Зринула думка у сивій голові, – цій байдужій до всього жінці з кобилячою мордою. Не дано людині знати, – під риторичну мову громадського обвинувача роздумував підсудний, – яка її доля, хоч все циганське плем’я на вуха постав. Не знатиме вона ніколи, якими дорогами ходить доля, звідки підкрадаються нещастя обіруч з бідою.
Багато чого не знав і Танас. Не відав він того, що після пасіки Марічка відвідала жіночого лікаря, яка раз на тиждень приймала в медпункті рудника. Лікар оглянула її і сказала:
– Така квітуча жінка як ви може народити від шести до шістнадцяти дітей, а то і більше.
– Йой, йой, пані, – заплакала Марічка, – огляньте краще, зробіть аналізи та дайте якогось лікарства. Лікарка здивовано глянула на пацієнтку, яка хлипала неначе безнадійно хвора, хоча мала б радіти, ретельніше оглянула та опитала жінку і звеліла прийти за результатами аналізів на наступному тижні.