Грушевський в цю хвилину вже чимчикував чимдуж через простори свого кабінету — назустріч високій духовній особі.
Він придибав перед очі митрополита в ту мить, коли цьвохнув поцілунок його секретарки, і рука митрополитова, од смикнувшись, майнула в повітрі.
І тоді митрополит тим же рухом — недбало, але величаво і навіть елегантно — простяг руку вперед і тицьнув до уст професорові Грушевському.
Грушевський остовпів.
Вже з півстоліття — з тих пір, як у молодших класах гімназії доводилось прислужувати при олтарі гімназичної церкви, — не траплялось йому цілувати в руку жодного попа, нехай і найвищого духовного сану. Та й був Шептицький для Грушевського ніякий не митрополит, а — граф, а Грушевський для нього не прочанин, а — науковий діяч, до того ж, як добре відомо графу Андрію, — майже атеїст. А головне, — от уже мало не чверть століття, як між ними двома запала глибока розколина непримиренного роздору, і саме — в царині релігійній: Грушевський вбачав історичний розвиток української нації дорогою православ'я, а Шептицький — католицизму.
Всі ці думки майнули в голові Грушевського блискавично, та рух митрополитової руки був іще швидший, — і професор — видить бог, автоматично — цмокнув.
Правда, губи його не встигли торкнутись митрополитових пальців — він тільки почув аромат модних серед австрійського офіцерства парфумів «Ша нуар», з ледь відчутною домішкою чи то ладану, чи то смирни, — та цмок його вийшов ще гучніший, ніж у його секретарки: професор давно забув цілуватись, а губи в нього були великі, як у негритоса, і він завжди плямкав, коли сьорбав борщ.
Отже, всі слова наготовленого привітання — шанобливого, але з почуттям гідності, — миттю вилетіли з розпаленої обуренням голови.
Та митрополит сам вимовив перше слово привіту:
— Благословен Бог! — промовив він, кротко звівши очі д'горі, і були це слова благословення пастві, яка вітала його, представника Бога на землі, безгрішного душпастиря.
Після того — зовсім по–іншому, як це прийнято поміж українців греко–католицької церкви в Галичині, коли ступають через поріг чужої хати, — митрополит промовив:
— Слава Йсу!
— Навіки слава! — скрикнула в екстазі Галечко від порога.
— Навіки слава… — люто гарикнув Грушевський: після поцілунку в руку обмін обрядовими привітаннями був уже — ніщо.
Гість проказував усі свої привіти на ходу, не спиняючись і на мить у своєму навальному — кроками велетня — просуванні вперед. Господареві доводилось весь час дріботіти за ним навздогін, позаду.
І Шептицький зразу сів у крісло перед столом.
Сівши, митрополит відкинув свою намітку–капюшон з голови на спину і швидким жестом пригладив бороду: уніатські священики, за католицьким звичаєм, борід здебільшого не відпускають, але глава уніатської церкви в російському засланні бороду відпустив, очевидно — як символ єднання з обрядом православним.
Та митрополит увійшов не сам. З ним увійшло ще двоє: дві особи жіночої статі.
Ці дві особи жіночої статі різнились тільки віком і вродою. Одна була стара мегера — з пасмами сріблястого волосся, що звисало з–під намітки, з гострим носом, спущеним на губу, як у казкової баби–яги. її очиці — дрібненькі, кругленькі, ґудзикоподібні — і на мить не лишались спокійно на місці в орбітах, а все кружляли, все нишпорили з невсипущою підозрілістю — до всього довкола, і з невгасимою ненавистю — до її молодої напарниці. Напарниця була дівчиною років двадцяти: білясте волоссячко куделечками вибивалось з–під потворної черницької намітки, а оченята доброзичливо позирали навсібіч, випромінюючи цілі снопи лагідної привітності…
Одяг на обох черницях був однаковий: плаття–балахони з грубого сірого сукна, одначе справлені, безсумнівно, в найкращого кравця. Підперезані ці елегантно–грубі капоти були звичайними мотузками з тіпаних конопель, одначе — з дрібними срібними хрестиками–брязкотельцями на кінцях.
Важко було визначити, чи мали ці святенниці якийсь чернецький ранг, і роль їхня при митрополиті також не була зрозуміла. Можливо, — секретарки для взаємин із грішним світом, а може, — й служки–послушниці для виконання різних обрядових доручень чи догляду за бренною плоттю святого отця.
Були це: графиня Гагаріна — старша, і князівна Долгорукова — молодша: петербурзькі дами найвищого аристократичного кола. Велелюбний душпастир стараннями, підказаними йому від Бога, щойно привернув їх з невірного православ'я в вірну католицьку релігію. Запалені пристрасним жаданням служити Богові та його заступникові на землі, а також не допустити близько до діткливої особи святого отця грубі руки простих черниць, — ці високопородні дами поклали свої життя на олтар перед найвищим богослужителем. Вони залишили світ, покинули родини і пішли за митрополитом — його покірними слугами та вірними тілоохоронницями.