Сонце висіло над головою золотим яструбком і лило проміння, густе проміння западаючого в сон літа. Пустельник сів на траву і скинув бриля, підставивши сонцю облізлу голову. Лягти й подрімати б, навіщо йому всі оті клопоти? Дракон тепер у безпеці. Сюди ніхто не поткнеться, а як і поткнеться, то завше можна чкурнути в протилежну печеру і перечекати в лісі. Але навіщо такі ускладнення? Дракон може завалити вихід з печери кам’яною брилою.
— Чуєш, ти можеш зачинити вихід з печери на галяву якоюсь каменюкою. Коли треба, будеш її відсовувати.
— Маєте рацію. Я так і зроблю. Не знаю, як вам і віддячити. Скільки для мене зробилисьте!
— Е-е, що там… — помнявся трохи, та врешті випалив: — Був у мене князь…
Усмішка щезла з драконової морди.
— Що він хотів?
— Про тебе розпитував. Я все, як було, розказав.
— А він?
— Злився, що грамоти тебе навчив… Ну і взагалі… Пояснював йому, що ти й без книг зла б не чинив…
— Звичайно.
— …не та натура. Таким уже ти вдався на свою біду. Але князь своє знає — йому треба князівну заміж видати, опріч того, боїться неслави. Скрізь, де з’являлися дракони чи там інші чудовиська — однороги, велетні, людожери або лихі чаклуни — всюди їх рано чи пізно знищували. Князь не може йти проти звичаю.
— Нехай пустить чутку, що мене вбито, а я сидітиму тут, як миш, тихенько. Мені б лиш із вами бачитися та книги читати. А більше нічого не треба. Як захочу погуляти, піду по той бік гір у ліс.
— От сам йому і скажеш. Нині він ополудні заїде до мене. Може б, я привів його сюди?
— Приведіть, дуже вас прошу. Хай не боїться…
— Тільки не проговорися, що це я тобі печеру знайшов.
— Ну як він? Згоден зі мною говорити?
— Та згоден. Куди ж йому подітися?
— Лицарі терпець втрачають. Та й мені це вже ось де, — черкнув долонею по горлу. — Грошей стільки пішло, кат його бери! Де ж таку армію прогодувати?! Чого доброго, і сам з клумаками підеш по світу.
— Він… оце… печеру поміняв…
— Гм… З чого б то?
— Не знаю… Видно, тамта йому не сподобалася. — Помовчав та: — Ну що… пішли?
— Та вже ж.
Коли дійшли до ріки, пустельник спинився.
— Це тут. На тім боці.
— Як же ми…
— Та тут мілко.
— Все одно роздягатися, — кривився князь.
— Скиньте лиш чоботи й кунтуша закасайте, а що штани трохи замочите — невелика біда.
— Е-е, поговоріть… Якби не гостець, я б… А це вам гірська ріка.
— Гаразд, я сам перебреду й попрошу дракона, аби вас переправив.
— Перестаньте! Ще чого!
— Та не бійтеся, нічого він вам не зробить.
Пустельник перебрів річку й щез у печері. Князь затупцяв на місці, роззирнувся — ніде ні живої душі. От чорт, можна було б, як дракон виповзе, напасти на нього та й… Тут же ж і засоромився тієї гадки. Ні, таки це не по-лицарськи.
Спочатку з’явилася драконова голова на довгій шиї, насторожено озирнувши все окіл. Князь поглянув на чудовисько і відчув, як мурашки забігали по спині, — дебе-елий дядечко, з таким ого-го скільки ще мороки буде.
Переконавшись, що ніде небезпека не перестерігає, дракон трохи виповз із печери і поклав голову на протилежному березі навпроти князя. Князь обережно, мов на тонку кригу, поставив ногу на морду, зробив один-два нерішучих кроки, а далі так прудко, що й ніхто б не сподівався, перебіг по шиї на другий бік.
На галявині їх чекав пустельник.
— Ну, як вам нова господа нашого дракона? — спитав князя.
«О-о, хитрий жук, — подумав князь, — та чи не ти сам йому цю господу й найшов?» А вголос:
— Понад усі сподівання.
Вони примостилися на траві. На якийсь час запанувала мовчанка, ніхто не знав, з чого почати розмову. Пустельник щось там промимрив про гарну погоду, дракон лежав нерухомо, бо якраз йому на носа сів метелик, і він боявся його сполохати. Князь задумливо дивився на протилежний бік галявини, де чорніла паща іншої печери. Тепер йому було ясно, що дракона звідси не викуриш. Залишається дипломатія.
— Егм… — почав князь, — сподіваюся, вам не дуже зашкодив той дим?
— Та ні. Вже вичухався.
Метелик спурхнув і полетів понад озером.
— Вони хотіли тільки, аби ви з печери… е-е… виповзли. Але переборщили трохи — не второпали, що так же ви й задушитися могли… На щастя, я спохопився вчасно та звелів розкидати багаття.
— То це ви мене врятували? Я вам безмежно вдячний.
— Та що там… Це мій обов’язок… слідкувати, щоб усе було як заведено. Я, знаєте, великий прихильник традицій. Як діди заповіли нам, так воно й бути має.
Князь поліз за пазуху й видобув плескату зелену пляшчину.