— Я тут… егм… вина трохи… Не вживаєте?
Дракон закліпав очима й зиркнув на пустельника.
— Ні, він ще молодий, — відповів той за нього. — Зовсім дитина… А з чого вино?
— Виноградне. Це мені з Волощини привезли… діжечку… А я тихенько… щоб жінка не бачила та й… от…
— Ех-хе-хе… — покректав пустельник. — Гріхи наші… Давайте, спробуєм…
— То ви… е-е… вибачайте, скільки років маєте? — звернувся князь до дракона.
— Вісім.
— Вісім! Ну-у… це… егм… як для коня, то вже той… а як для чоловіка, то ще, хе-хе, й зовсім… Це ви ще, мабуть, і рости будете, чи як?
— Ще трохи виросту.
— Овва! — князь похитав скрушно головою. — Ви й так уже дай боже… От я чув про тих… алігаторів… Так ті по триста літ живуть. Теж, мабуть, з вашої, вибачайте, породи. А в драконів як?
— Що як?
— Ну, скільки їм, сказати б, хе-хе, відпущено?
— Хто його зна?.. Ще жоден дракон своєю смертю не вмер.
— О! Бачите? — пожвавішав князь. — Бачите? Жоден! Як на роду написане, так і буде. Ви от… вибачайте, як вас величати?
— Називайте Грицьком.
— Як? Грицько?.. Жарту… е-е… гм… ну, так-так… звичайно… гм…
— Це я його так назвав, — озвався пустельник.
— А-а, — глянув спідлоба на пустельника князь, — ясно… Що ж, Грицько то й Грицько… Тільки я знаю, що дракони завше мають далеко страшніші імена. Афросіаб чи там Джаудар.
— А я не збираюся нікого страшити.
— Е-е, це ви даремно. Це ви начитались… А дракон є дракон. До речі, і в книгах святих пишеться, що усяка твар має своє призначення і дракони мусять нести лише смерть і руїну, бо на те вони й створені. Ви що — проти традицій?
— Та ні. Але я не вмію бути страшним, не вмію чинити зло.
— Ну, цього навчитися легко. Чинити добро набагато важче. Ви тільки спробуйте. Ви ж не пробували?.. От! А кажете! Вийдіть з печери, скажімо, на прогулянку. Забредіть, гуляючи, на поля, потолочіть збіжжя, спопеліть його своїм вогнем, зруйнуйте село, перетворіть його в купу попелу. Зрештою, оголосіть, щоб вам на обід приводили молоду дівчину. Як у старі добрі часи. Там усе було ясно. Раз дракон — то й трусися всяк та п’ятами кивай якнайдалі. А то що ж виходить? Усе летить шкереберть! Усе з ніг на голову! Та це вже якесь вільнодумство! Єретизм! Від цього й до «геть з князями!» недалеко! Це вам не жарти. Кажу вам, як є, — у своєму князівстві єретиків не потерплю!
— Е-е… та що ви, далебі, — встряв пустельник. — Який із нього єретик? Молоде ще, зелене…
— Ну, молоде… а собі на умі… оно яка голова велика. Є де мислям усіляким розгулятися. Такі голови для держави — ве-ве-лика небезпека. Не знати ще, які він вірші пише.
— Та нічого там такого нема, — одмахнувся рукою пустельник. — Ось нате самі подивіться.
Князь узяв сувій пергаменту й почав читати вголос:
— О! Ну, чи я не казав? Заховайся у шкарлупку! От він і сидить у печері, носа не показує. А це як розуміти? Про дукати? У вас що, дукати є? Та я, щоб організувати лицарів на бій з вами, вже знаєте скільки витратив? А ви розсипаєте грошима де бачите!..
— Нема в нього ніяких дукатів, — заступився пустельник. — Це образ такий.
— Знаємо ці образи. Як гроші дай, так образ… Ану ще почитаєм…