— Гм, це й зіправді якесь, диво дивнеє.
— То ще не все. Він і книги читає.
— Книги? Та ви що, глузуєте з мене?!
— Чого б я з вас глузував? Кажу, як воно є. Я сам його навчив грамоти.
— Пресвята трійця! А то вам для чого було робити?
— Він мене попросив.
— І що ж він там читає?
— Все, що даю йому.
— Певно, й Біблію та Євангеліє далисьте?
— Дав.
— Та-ак… Тепер усе ясно. От яку ви мені свиню підсунули! Без ножа зарізали! Мститеся?!
— Я? Мщуся? А то за що?
— А що — ні? Це ж ви з моїм батьком погризлись, а тепера на мені, бач, і окошилося.
— Коли я з драконом познайомився, він уже був таким.
— Яким же се?
— Добрим.
— То замість того, щоби втовкмачити у його дурну голову, що ні дракон, ані жодне інше чудовисько добрим бути не може, ви книги підсовуєте?
— Я йому розтлумачив усе, але ж не вимагайте од мене неможливого. Як можу навчити його робити зло, коли й сам не знаю, як це робиться.
— Ніхто вас про це й не просить. Треба було дозволити розвиватися його драконячим інстинктам, а не перешкоджати в цьому. Принаймні грамоти не слід було вчити.
— Він мене дуже просив… Ну, а й… Просто ми з ним затоваришували.
— Гарних ви собі товаришів підбираєте! Нічого не скажеш.
— Які вже є.
— Ну гаразд. А що ж мені оце чинити?
— Не знаю. Він не хоче битися з лицарями. Не хоче крові проливати. Йому хочеться жити собі спокійно у печері, нікого не рухати і щоб його ніхто не рухав.
— Але ж таке не буває! Де хто чув, щоб дракон займався книгами?!
— Ви ще не все знаєте. Він і вірші пише.
— Пресвята діво Маріє, дай мені сили це все перенести! Ви мене у гріб загоните! Я отак із вами ще трохи побалакаю і взагалі з глузду з’їду! Вірші пише… Це ж помислити тіко! Дракон-піїта! Пане Антосю, — гукнув до воєводи, — ви чуєте? Та киньте вже ту ожину, ходіть сюди, бо я сам, бігме, зараз зомлію! Мамцю моя рідна, ото мені клопіт!
— Я можу прочитати.
— Що — вірші? Не треба! Досить з мене і тих новин. Мені свої віршомази вже набридли, а ви ще тут зміїні вірші мені хочете всучити.
— Як хочете. Вірші гарні.
— Пес із ними. Ви мені порадьте лучче, що я маю робити. Як мені добитися, щоби він вийшов на герць?
— Може б, іще й ви з ним перебалакали? Може, якраз… Він добрий.
— Мені його доброта знаєте де? Не хочу казати.
Князь підвівся, обсмикав кунтуш і додав:
— Словом, завтра ополудні заїду до вас. Зрозумійте мене вірно, я нікому не хочу зла. Але дракон має бути убитий. Так, як того вимагають приписи. Так було і так буде. А крім того, донька… За кого її видам?
— Я розумію… Поговорю із ним. Але нічого не обіцяю.
— Гм… Ну, так… Діло делікатне.
— Отож. А завтра приїжджайте… зведу вас.
— Ага, забув спитати. Скільки в нього голів?
— Одна.
— Як — одна?! Всього одна?!
— А ви думали скільки!
— Та це ж неподобство! Та як він посмів?! Ну, ви чули щось подібне, пане Антосю? Одна голова! Курам на сміх! А де ще дві?
— Такий вродився.
— Ну, пішли часи… Уже й дракони порядні перевелися. Не диво, що воно таке глупеньке вдалося.
Пустельник зайшов до печери.
— Агов!
Почувся сухий кашель.
— Я тут, — озвався дракон. — Мене вчора пробували димом викурити. Мало не задихнувся.
— Що ти кажеш? Оце ще мені лицарі! За моїх часів такого не було. Як же ти врятувався?
— Я й сам не знаю. Повз усе далі й далі, дим переслідував мене, аж поки я не зомлів. А коли очуняв, дим уже розсіявся.
— Видно, передумали. Ти знаєш що — є тут одна печера, з якої тебе не те що димом, а й сіркою не викурять. Вона простора, затишна й зовсім не волога. Крім того, має вихід на широку галявину, а та галявина, наче дно колодязя, зі всіх боків оточена високими скелями. А з протилежного боку галявини є ще одна печера, і виходить вона в густелезний ліс. Це якраз для тебе.
— О, я з радістю переселюся туди. Де це?
— Зовсім неподалік. Над самою річкою.
Печера й справді була суха і простора. Вони пройшли її всю і опинилися на галявині, котра буяла соковитою зеленню. Довкола пурхали метелики і кольорові мушки.
— Рай, та й годі, — зрадів дракон. — Повік вам буду вдячний.
— Сподобалося?
— Ще й як! А то сидиш цілими днями в печері — світа білого не бачиш. Уже й верзтися почина казна-що. А тут є де розгулятися.
Посеред галявини світилося голубе око озерця. Дракон тішився, як мала дитина, обнюхував квіти, занурював голову в воду і задоволено пирхав. Потім ліг на траву, випростав лапи й з хрускотом потягся.
«Як йому сказати про князя? — думав пустельник. — З чого почати?»