За мить вона вже влетіла до покою, розмахуючи газетою.
– Дивіться, що я прочитала! Яка радість! Поздоровляю!
Кіт Луцик вистрибнув на стіл і спробував зазирнути в газету, але намарно.
– Яка радість!
– Що таке? – спитав пан Абель.
– Поздоровляю! Дайте я вас поцілую!
І вона всіма своїми півтора центнерами кинулася його обіймати.
«Здуріла баба», – подумав кіт Луцик. Нарешті пан Абель, вивільнившись із палких обіймів, заволодів газетою.
– Ви лявреат! Вітаю! Державна премія! Хто б подумав! У моїй хаті така особа! Пане Луцик, зара йду ліпити ваші улюблені вареники! Ви не можете собі уявити, яка я рада!
«Прокляття! – вилаявся кіт Луцик. – І то в таку історичну хвилину сталася зі мною подібна халепа! Який же я йолоп, що відразу не спалив цю тварюку!»
– Пане Луцик! – сокотіла господиня. – Таж то вам треба збиратися по ту премію! Я вже йду прасувати ваш костюм і сорочки.
– Я буду дуже вдячний, – відказав пан Абель. – Завтра, очевидно, поїду.
«Чорта лисого поїдеш!» – скреготнув зубами кіт Луцик. Погляд його упав на тарілочку з молоком. Поруч стояла бляшанка з труткою. Здається, це якраз те, що треба. Залишається почекати обіду.
Сяюча господиня впливла до покою з тацею, на якій стояла макітра паруючих вареників і повна миска сметани.
– Ходіть мити руки, пане Луцик.
– О, ви вже впорались! – радісно засміявся пан Абель і, зірвавшись на ноги, цьомкнув господиню в щоку.
– Який ви ніжний, пане Луцик, як ніколи, – зашарілася вона.
«Ще б пак, – скривився кіт Луцик. – Я собі ніколи нічого подібного не дозволяв. Цілувати цю стару дримбу? За макітру вареників?»
Коли обоє вийшли з покою, кіт Луцик прожогом метнувся до бляшанки і пошургав у ній лапкою. Далі вже на трьох лапах вискочив на стіл і розбовтав отруту в сметані.
Пан Абель, повернувшись, не помітив нічого підозрілого. Кіт забився під ліжко і тер лапою по підлозі, щоб зчистити трутку. Дуже з тим квапився, бо не міг відмовити собі у такому задоволенні, як поспостерігати за агонією ненависного ворога. Сподівався, що з Абелевою смертю повернеться він до свого природного стану. Не можна сказати, що при цьому не відчував остраху, живучість кота перейшла уже в якийсь містичний вимір, де всі явища нараз втрачають будь-яке логічне пояснення. Ті, що вирішили проводити над ним свої жорстокі експерименти, можуть перебувати неподалік і спостерігати. Якщо так, то вони обов’язково б втрутились. Однак Абель поглинав вареники з отруєною сметаною без жодних перешкод.
Кіт Луцик не зводив стривожених очей від свого двійника. Абель урешті помітив це і проплямкав:
– Що, і тобі хочеться вареничка? А от не дам! Он там маєш своє затруєне молочко, можеш хлебтати… А як ти дивишся на прогулянку в лісок у чорному «дипломаті»? Га? Ха-ха-ха…
Він реготав так самовдоволено, що бризки сметани, вилетівши з рота, опали просто перед носом кота Луцика. Кіт форкнув і відступив до стіни.
Сміх Абеля змінився враз на якесь хрипке деренчання, а ще за хвилю він уже впав на підлогу і забився в корчах, стискаючи руками живота.
Пан Луцик відчув різкий і пекучий біль в животі, хотів кричати, але натомість виривалося лише нерозбірливе булькотіння. В голові завили пронизливі сирени. Бачив перед собою живісінького кота Абеля з ядучою посмішкою.
Заскреготіли гальма, і авто зупинилося біля його голови.
– Догрався, – сказала жінка. – Абсолютно нездалий екземпляр.
– Я мав рацію, коли не радив його вибирати. Він для цієї ролі явно не годився, – відказав чоловік.
– Чомусь мені здавалося, що це саме той, який нам потрібен. Шкода, стільки праці – і все намарне.
– Не так уже й намарне. Контакт повинен будуватися на взаємній симпатії. Для цього не варто вибирати занадто інтелектуальну особу. Гадаю, такий екземпляр, як господиня, цілком придатний для дослідів.
– Ти думаєш?
– Я впевнений.
Пан Луцик звівся на ліктях, але не побачив ні машини, ні людей.
– Йому залишилися лічені секунди.
– Сам собі винен.
Пан Луцик одним сильним ривком кинув своє тіло вбік і підім’яв кота.
– Боже! Що він робить?! – зойкнула жінка. – Чого ти стоїш?! Роби щось!
Пан Луцик не чув, як його хтось тягнув за плечі, намагаючись перевернути горілиць, зате чув, як пальці зі страшною силою стискають котячу шию, чув хрускіт хрящів і теплу кров, що розтікалась по пальцях, які вже прорвали шкурку й проникли у конаюче котяче тіло. Воно ще здригалося, коли нарешті пана Луцика вдалося перевернути.
– Мертвий, – сказала жінка. І невідомо, кого це стосувалося – кота Абеля чи пана Луцика.