Коли повернувся до хлопців, діда уже не було.
– Куди він подівся?
– Пішов у ті руїни.
Капітан КГБ Ігор Королюк дивився на учителя, примруживши очі, злегка засліплені сонячним промінням, що лилося з вікна, і думав про те, що знову йому доручили справу, яка не завершиться нічим добрим. Ось сидить перед ним цей учитель, який за інших обставин міг бути професором в університеті, і розповідає якісь байки. Хоча… м’яч…
– Той м’яч у вас? – перебив він учителя.
– Так, прошу пана.
– Не називайте мене «прошу пана». Звертайтеся до мене «товариш слідчий».
– Так, товаришу слідчий.
– Завтра принесете його сюди. І що було далі, коли ви зайшли у будівлю за тим старим?
– Я його не знайшов. Він зник. Я обійшов усі закапелки, але – жодного сліду.
– Хіба там не було других дверей?
– Були і не одні, але геть завалені цеглою і дошками. Він би не міг через них вибратися.
Капітан закурив і поглянув на годинника: уже дві години триває ця розмова, а кінця нема.
– І як ви це пояснюєте? – запитав утомлено.
– Ніяк.
– Далі.
– Я зібрав дітей, ми ще трохи понишпорили за нашим м’ячем, але так його й не знайшли. А коли вийшли на стадіон, то виявили, що у двох хлопців пропали кеди, а на їхньому місці опинилися старі стоптані мешти… Правда, фірми «Baťa»…
– Як-як ви кажете? Можете написати?… Отак – з апострофом?
– Так. То були мешти славетної довоєнної чеської фірми. Я сам у таких ходив. Але по війні фірму націоналізували, і вона вже випускала взуття під іншою назвою… Здається, «Svit»… А власник фірми Ян Батя, який очолив її по трагічній смерті брата Томаша, емігрував до Канади і там уже заснував фірму «Bata Shoes». Без апострофа.
– І ті мешти, само собою зрозуміло, є у вас?
– То були мешти для гри у футбол. Я подумав, може, варто створити у школі музей спорту…
Капітан примружив очі ще дужче і подивився на учителя таким пронизливим поглядом, що в того сіпнулися вуста.
– А ви, часом, не жартуєте? Щось дуже підозрілі збіги… І м’яч, яким ви грали, і мешти, які ви носили… Хочу нагадати, що жартувати з нами не варто.
– Я це знаю.
– Авжеж, що знаєте. Хоча тоді ви теж пожартували, визнавши, що працювали на американську розвідку.
– Якби вас протримали босим на зимній кам’яній підлозі три доби без їжі, не дозволяючи ні лягти, ні сісти, ви б і не в такому призналися.
– То були інші часи. Зараз ми з вами розмовляємо у затишному кабінеті. Бачите – на вікнах навіть ґрат нема.
Капітан підвівся, розправив плечі і пройшовся по кабінету, затягуючись димом. Потім зупинився і запитав:
– Скажіть мені… навіщо ви у це все вплутали дітей? Чому ви не поговорили з тим божевільним на самоті? Невже конче було, щоб і діти слухали?
– Я не помітив, як вони підійшли ближче і стали за моєю спиною. Я їх не кликав.
– Ну ви їм пояснили, що усе це маячня? Що ніхто нікого не розстрілював?
– Так. Я сказав їм, щоб нікому про це не розповідали.
– Ні, ви повинні були попередити їх, що це брєд сивої кобили! – Капітан підвищив голос. – Розумієте? Брєд! А що ми маємо зараз? – Капітан розкрив папку. – Ось. Учень восьмого класу Ковальчук Петро, який чув той брєд, розповів про почуте учневі дев’ятого класу Корпану Орестові, а Корпан Орест переповів це однокласникові Стрільціву Романові… І так далі, і тому подібне… Ви розумієте, яка ланцюгова реакція вже пішла? Та мало того! Учень того ж таки восьмого класу Грицик Богдан поцікавився в учителя історії про долю семінаристів, які мали свій учбовий заклад на Кортумовій горі… А коли вчитель відповів, що нічого про це не чув, учень Грицик Богдан розповів про матч смерті. Він так це і назвав «матч смерті»! І це тоді, коли нам відомо лише про один матч смерті – у Києві. Коли німці розстріляли «динамівців».
– Ви ж знаєте, що це неправда, – сказав тихим голосом учитель.
– Що – неправда?
– Ну, той київський матч. Була ж публікація в пресі, що насправді нікого після матчу не розстріляли.
– Я знаю. То була помилкова публікація. Тим більше, що уже знято фільм, встановлено пам’ятники і раптом… Це ж неправильно. В житті мусить бути місце і для легенди. Але не у вашому випадку. Ви не попередили учнів, що про зустріч із тим божевільним не варто поширюватися. І ось маємо…