Капітан рішуче ухопив віко і смикнув, і відчув, мабуть, те саме, що й учитель, бо не стримався і вилаявся – віко спружинило так, мовби хтось його зсередини притримував. Капітан відступив на крок-два, щоб не стояти зігнутим, вийняв з-під пахви пістолета і скомандував:
– Ану вилазь!
– Ви що – думаєте… там хтось є? – здивувався вчитель, все ще не вірячи своїм власним відчуттям.
– А ви думаєте інакше? Певно, там і сидить той ваш дідок. Колишній сторож. Вилізай, бо стріляю! – Але зі скрині не видобулося ані звуку. – Рахую до трьох!
– Може, не треба? – торкнувся його плеча вчитель.
– То хай вилізе. Раз… – Тиша панувала така, що вчителеві аж задзвеніло у вухах і він струснув головою. – Два…
– Слухайте… – проказав учитель. – Він справді збирається стріляти! Він не жартує!
– Три!.. – сказав капітан, але не вистрілив. Хвильку ще зачекав, подивився на ошелешеного вчителя, мовби питаючи поради, і заховав пістолета. Відтак роззирнувся довкола, підняв якусь плескату залізяку і спробував підважити віко. Залізяка залізла під віко на кілька сантиметрів і, коли він почав другий її кінець тягнути догори, віко затріщало й подалося, але з таким жалібним стогоном, що аж за душу дерло. Капітан зігнувся і підставив під залізяку плече та наліг уже усім тілом, віко голосно тріснуло і розкололося. Учитель спрямував світло ліхтарика всередину скрині. Там нікого не було. Але й те, що вони побачили, неабияк їх ошелешило. Скриня була повна м’ячів, майок, бутсів, кедів та іншого причандалля, яке можна побачити на стадіоні. Але усе було сучасне, а не довоєнне.
– Ось вам усі ті крадіжки… – сказав капітан.
Учитель підступив ближче і, упізнавши шкільного м’яча, витяг його.
– Куди? – перепинив його капітан. – Речовий доказ.
– Вам мало цих? А я за цей м’яч відповідаю. Ось бачите: інвентарний номер… три, вісім…
– Та добре… Ану ще присвітіть.
Капітан попорався у скрині, але не виявив більше нічого понад те, що вони уже побачили.
– Напевно, той ваш дідок божевільний, – сказав учителеві. – Краде речі і зносить сюди. А натомість підкидає непотріб.
– Але ж ви самі бачили, що скриня вкрита багаторічним пилом.
– Не знаю, як це йому вдалося відкрити скриню, не торкаючись руками… Але факт є факт… Тепер світіть, куди я буду показувати, а я оце все сфотографую.
Фотоапарат клацав і клацав, зблискуючи спалахом, а вчитель відчував, як його починає морозити і хапати така остуда, що мимоволі скулив плечі. Капітан спинився і здивовано глянув на учителя:
– Що це? Звідки цей холод?
– Ви теж відчули?
– Ще б не відчути! Надворі сонце, а тут раптом… – він розглянувся по стриху, але не побачив нічого підозрілого. – Ну, гаразд… Я закінчив, ходімо.
Йдучи до сходів, учитель уважно дивився під ноги, тепер усюди йому ввижалися якісь нажахані обличчя, сформовані з лахміття, ці обличчя прозирали і з роздушених м’ячів, і з купок пороху, і з дощок, їх було безліч, вони дивилися на нього виряченими очима, а їхні вуста щось навіть намагалися прокричати, але не чутно було ані звуку, учитель піднімав високо ноги і робив чудні кроки, намагаючись не наступати на своє марево.
– Чого ви йдете, як чапля? – засміявся капітан, але учитель не відповів: якщо запитує, отже не бачить того, що він, хоча де певність, що й він щось бачить, бо, може, то тільки візерунки, в яких йому вгадуються обличчя, таке траплялося й раніше, правда, не в такій кількості.
Холод перестав дошкуляти, щойно тільки вони спустилися зі сходів і вийшли в сад.
– Цікаво, де сховався той ваш знайомий. Ну, та нічого, знайдемо.
– А ви помітили, що там, на стриху, пил вкривав не тільки скриню, а й усе довкола. Усі дошки. На них не видно жодного знаку. Здається, там давно нікого не було, хоча…
– Я думаю, якщо постаратися і ступати лише по лахмітті, то слідів видно не буде. Або, наприклад, пройти по дошці, а потім притрусити її пилом. Знаєте, як снігом притрушують сліди? – Капітан витяг з кишені пачку «Орбіти» і задумливо покрутив цигарку в пальцях. – То, кажете, брама тут є? Ану ходімо ще й туди.
По той бік будівлі дерев уже було мало, переважали дрібні кущики бузини, браму вони побачили оддалік, обабіч виднілися залишки муру, але ще не дійшовши до неї, вони помітили в кущах перекошеного хреста, який одним своїм плечем торкався землі. До хреста була прибита іржава табличка, на якій ще можна було розібрати: «Артемій Пенцак. 1880–1952».
У цю хвилю за їхньою спиною почувся шелест, обоє озирнулися і побачили літнього чоловіка, в якому учитель відразу упізнав сторожа бурси. Капітан інстинктивно потягнувся за пістолетом, але спинився і запитав учителя: