– Це той, що ви з ним розмовляли?
Учитель на мить завагався, мовби придивляючись до чоловіка і вагаючись, але старий випередив його:
– Авжеж, прошу пана, то я.
– То ви були сторожем у семінарії?
– Ні-ні, не я. Оно сторож, – і він кивнув на хрест.
– А хіба ви не казали учителеві, що були сторожем?
– Може, йому так здалося. Я, прошу пана, ким тільки не був…
– Ви казали, що були свідком розстрілу?
– Боронь Боже! То Артемій був та й мені оповів, а я – де там…
– Тобто ви самі не бачили, але розповсюджуєте.
– Перепрошую. Більше не буду. Але ви мені не дивуйтеся, бо я вар’ят. У Львові колись таких сьвірками називали. От і я сьвірк. Знаєте, як один хлопець не хотів до війська йти і казав, що він цвіркун? Ото він на кожне питання відповідав: «Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!» От і я так: «Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!» Що з дурного взяти?
– А навіщо ви крадете одяг і м’ячі у футболістів, а підкидаєте старе лахміття?
– А це не я!
– Тоді хто? Тут же ж нема більше нікого!
– Та й мене нема. Але вони є.
– Хто?
– Ті, що стежать за вами.
Капітан здивовано роззирнувся.
– Ви їх не побачите, – сказав старий. – Вони думають, що гра усе ще продовжується.
– Яка гра?
– У м’яч.
– Хто – вони?
Та старий скорчив дурну міну і засміявся:
– Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!
Капітан підніс до очей фотоапарат і клацнув раз і другий. Старий завмер, зображаючи невимовну радість на поморщеному обличчі, потім відвернувся і, згорбивши плечі, пішов поміж кущами, при цьому жодна галузка навіть не здригнулася, коли він її зачіпав.
– Так я і думав – божевільний, – промовив капітан і подивився на учителя. – А ви що мовчите?
– А що я можу сказати?
– Ну, ви тепер зрозуміли, що усе це маячня? Що жодного розстрілу не було? А той квадрат міг утворитися, наприклад, тому, що там колись закопали вапно. Одне слово, я вас попередив. Зберете учнів і поясните усю ситуацію. Ніхто нікого у 1946 уже масово не стріляв. Вони ж не були бандерівцями. Чого їх було стріляти?
– Я розумію, – кивнув учитель. – То ви мене не будете притягати… до відповідальності…
– Ні. Але з учнями переговоріть обов’язково. Інакше будуть неприємності і в директора школи, і у вас.
Вони вийшли на вулицю і, коли капітан потиснув руку учителеві, то відчув, що рука його холодна і волога.
Завідувачем архіву КГБ був старий кадровик Бураченков, на пенсію його не відпускали, бо, працюючи в органах ще з довоєнного часу, носив у своїй голові безцінну інформацію, по яку сягали усі львівські чекісти. Бураченков мав честь бачити самого Лєніна і з радістю виступав по школах, розповідаючи про цю незабутню зустріч, з роками додаючи усе нові і нові деталі та збагачуючи розмову з вождем усе новішими афоризмами, які старанно виписував з книги «Золоті думки».
Капітан Королюк завітав до архіву наступного дня з самого ранку і поцікавився, чи чув Бураченков щось про розстріл семінаристів. Старий чекіст хитро усміхнувся, закинув ногу на ногу і глибокодумно переплів пальці на об’ємному животі. На його лисому черепі запульсували жилки, а кошлаті брови насупилися.
– А для чого тобі знати те, про що знати не треба?
– Ну, це ви загнули! Кому ж іще, як не мені! – і капітан коротко переповів те, що почув від учителя.
Бураченков зітхнув, пірнув руками у кишені, понишпорив, але не намацавши цигарок, звернувся до капітана:
– Дай закурити. – Смачно затягнувшись і відкашлявшись, продовжив: – Навіть не знаю, що тобі сказати. Ти ж займаєшся тим, щоб ця історія не знайшла поширення. Так би мовити, задушити її в зародку. І немає жодного значення, було це насправді чи не було. Бо що це міняє? Чутки про розстріл треба припинити. Інакше народ потягнеться з молебнями, почнуть квіти, вінки носити… Цього ще нам тільки бракувало – львівського матчу смерті.
– То що ви хочете, щоб я від начальника приніс до вас запит? – похмурим тоном запитав капітан.
– Нє, ну ти перестань! Вже він до начальника піде! Ти от що, катай краще в буфет, принеси коньячок і шоколад. От тоді й поговоримо.
Капітан усміхнувся, ця маленька слабість Бураченкова була відома усім, без пляшки до нього хоч і не потикайся, але якщо вже він послав за пляшкою, то історія з семінаристами таки мусила мати місце. Повернувшись до архіву, капітан перекрутив за собою ключ у дверях і сів до столу. Бураченков вийняв з шухляди маленькі позолочені різьблені келишки.
– Ось, бачиш… ці чарочки… З маєтку Ланцкоронських. Ну, наливай. Значить, так… Була осінь 1946. Бабине літо. Тут, у цьому приміщенні, під час війни перебувало гестапо. А потім ми зайняли. Ну і потихеньку обживалися. Роботи було до хреніща. В місті залишилося стільки ворожого елементу, що ми не встигали це все виявляти і відправляти куди належиться. Слідство відбувалося нашвидкуруч, як на конвеєрі. Поляків ми відправили на Захід, націоналістів на Схід, у Львові в центрі – не повіриш! – всі розмовляли російською. Понаїхало стільки усілякої штабної шушери! І всім подавай панські квартири! Ти б бачив, як їхні жінки у театр ходили! Вони ж у тих конфіскованих квартирах застали весь гардероб. Ну і дамочки повдягалися в нічні шовкові сорочки. А воно ж, коли напросвіт, то труси байкові за руб двадцять по коліна видно! – він залився радісним сміхом. – Да-а, цікаво було подивитися… Один наш полковник, не буду називати фамілії, мив мордяку в унітазі, бо думав, що це і є умивальник, і весь час нарікав, що, блядь, не встигає помитися, а вже вода стекла, а він мусить чекати поки знову набереться. – І знову Буряченков трясся зо сміху і тряслися чорні волосинки, що стирчали з його ніздрів. – По неділях, щоб розслабитися, ходили ми грати у футбол. Мені тоді було тридцять шість. Я був стрункий і дзвінкий.