– А як же Лєнін?
– А що Лєнін?
– Виходить, що ви його бачили дитиною? Якщо ви народилися у 1912, а Лєнін помер у 1924.
– А дитячі спогади, я тобі скажу, найміцніші. От знаєш, я зараз не пам’ятаю деколи, куди окуляри поклав. А запитай мене, що я робив 21 квітня чи 10 травня чи 15 вересня 1924 року, – я відповім.
– Можливо. Але ж розмови з Лєніном…
– Слухай, чого ти пристав? Тобі що, про Лєніна розповісти? Наливай. Я його бачив, як оце тебе. Але ж учням цього мало, правда? От я й… Ага… значить грали ми у футбол. У нас був і свій стадіон, але його окупувало начальство. От ми ходили туди, до Янівського цвинтаря. Зранку там грали працівники склозаводу, а тоді, після церковної служби, семінаристи. А після них – ми. Ну, а це ж неділя, сам розумієш. Зранку заправилися, дещо і з собою взяли, сонце голову припекло і почали наші тих бурсаків зачіпати. А під кінець домовилися про спільну гру.
– Ну, я це знаю. Ви програли раз і другий. Але хіба за це розстрілюють?
– Ні, не за це. Але якраз у березні ми ліквідували Греко-католицьку церкву. Усіх католиків, які не хотіли переходити у православ’я, відправляли на лісоповал. Переважно то були старшого віку люди. Так що надії на те, що вони виживуть, було мало. А от що робити з молодими? Ну, відкалатає він там років десять чи й усі двадцять п’ять, повернеться і знову почне каламутити воду. От і прийшла вказівка згори – ліквідувати.
– Не розумію логіки… Молодих партизанів відправляли в табори, а семінаристів розстріляли?
– Ну, ти ж подумай. Партизани – це ж тупі селюки… ну, яку він несе ідеологічну небезпеку? А ці інтелігенти… серед них, між іншим, були не тільки місцеві… а було й кілька бельгійців та італійців. Тут же ж Шептицький ще у 1913 запросив до Львова бельгійських ченців-редемптористів. Вони вивчили українську мову, заснували монастир і школу. Відправити їх назад у Бельгію чи в Італію? Щоб заробити новий менінгіт?
– А ви чули про те, що якісь речі там, на стадіоні, можуть зникати, а на їхнє місце з’являються інші… старіші…
Бураченков усміхнувся, катуляючи на язику шоколадку.
– Ти хочеш і це розслідувати?
– Я хочу докопатися правди.
– Ми там трішки прокололися… свідків, здавалося, не було… а потім виявилося, що сторож усе бачив.
– Як ви це виявили?
– Розстріл відбувся пізно. Поки яму викопали, поки їх у розход пустили, уже й ніч застала. То ми наступного дня приїхали, щоб зачистити сліди. Полізли на горище, там люк на дах відкритий, а на даху – інструменти. І недопалки. Сухі. А вдень був дощ. Так що ті недопалки мусили ввечері з’явитися. Почали ми того сторожа шукати, але він як у воду скочив. А тепер ти кажеш, якийсь дід з’являється… То, може, це він і жартує так? Краде новіші речі, а підкидає старіші? Зроби облаву… Може, вдасться його піймати. Ой, щось натомився я з тобою. Досить на сьогодні.
– А маєте якісь документи про той розстріл? Список імен?
– Усе в Москві. Все, що стосувалося УГКЦ, відправили до Москви. Хоча, думаю, вони там уже все знищили. Нема людини – нема справи.
– Чи відоме вам таке ім’я – Артемій Пенцак?
– Артемій Пенцак… – Бураченков задумався, повторив ще кілька разів: – Пенцак… Пенцак… Давай ще по чарці… – А випивши, струснув головою і підняв догори вказівного пальця: – Але чекай, є ж картотека. – За кілька хвилин він уже повертався з папкою, розкрив її і радісно повідомив: – В саме яблучко! Це ж і був той сторож, якого ми шукали. Ось він! – і простягнув фотографію літнього чоловіка.