Капітан глянув і відчув, як йому по спині поповзли мурашки – з фотографії на нього дивися той самий «вар’ят», якого вони з учителем зустріли на пустищі.
– Що таке? – зацікавився Бураченков, помітивши реакцію капітана.
– Я бачив його могилу.
– Оцього?
– Так. Але… і його самого.
– Що? Не може бути! Йому ж зараз… чекай… сто два роки!
– Виглядав на вісімдесят… не більше…
– Значить, це не він.
– Але у мене є фото.
– Давай сюди.
– Його мали проявити у лабораторії. Може, уже й готове.
Капітан набрав номер лабораторії і попросив принести фотографії до архіву. Тим часом Бураченков прибрав зі столу пляшку і чарки, а натомість поклав цілу стопку папок і, підморгнувши капітану, занурився у котрусь із них. Незабаром з’явився фотограф з виразом провини на обличчі. Він поклав стопку фотографій перед капітаном і розвів руками:
– Більшість знімків неякісні… я нічого не міг зробити… тобто їх проявити неможливо…
– Як то неможливо? – обурився капітан і став розглядати фото. Але чіткими фотографії вийшли тільки ті, які він знімав у саду. Ані квадрата на траві, ані того всього, що вони бачили на стриху будівлі, не виявилося – суцільні темні плями. А найгірше, що й замість фотографії діда виднілася розмита пляма, у якій лише вгадувалися контури чоловіка. Зате фотографія з хрестом вдалася. Бураченков узяв її, уважно роздивися і сказав задоволено:
– Чудово. Я її покладу ось у цю папочку і можна вважати, що справа щодо сторожа нарешті закрита.
Капітан не заперечував, він був ошелешений і не знав, що думати.
Через кілька днів його викликав начальник.
– Ми того твого учителя звільнили… Не знаю, як ти, а я йому не довіряю. Таке враження, що він усе це вигадав. Про того сторожа.
– Школярі його теж бачили.
– Ну, мало що – божевільних багато. Як ти казав: «Сьвірк? Сьвірк? Сьвірк?» От комік! Вчора я послав екскаватора, і він загорнув той квадрат. А будівлю розвалили і усе вивезли. Тепер там викорчують усі сухі дерева, посадять нові і буде парк. А то чортзна-що відбувається. Поруч стадіон, а тут тобі така дика місцевість. І ось іще… ти здай той фотоапарат, нехай наші майстри подивляться. Він уже старий. А візьмеш новіший. Все, можеш іти.
Капітан затупцяв на місці.
– Що ще? – запитав начальник.
– Та от учитель… йому до пенсії лишилося небагато…
– Ти що – добрий самаритянин? Знаєш, чим цей твій учитель займався під час війни? Партизанив на Поліссі.
– Тобто воював із німцями?
– Воювати воював, але під якими прапорами! Ні, таких людей до школи й на кілометр підпускати не можна.
Капітан покинув кабінет начальника з почуттям провини перед учителем, який фактично не був ні в чому винен. Він же ж не знав, що буде молоти той божевільний перед школярами. Хоча божевільний виявився хитрим, при ньому не сказав нічого. Та не це дивувало капітана, а те, що фотографії не вдалися і якраз ті – найцінніші. Такого з ним ще не бувало.
Він зайшов до свого кабінету, вийняв з шафки пляшку коньяку, налив чарку і вихилив. Потім сів за стіл, погортав папери, закурив і, відкинувшись на спинку крісла, задумався. Йому згадалося, як учитель ступав, наче чапля, там, на стриху. Так, наче остерігався на щось наступити. Що то могло бути? А ще – скриня, яка не піддавалася, а віко пружинило… Згадався і дивний холод, який пробирав до кісток, хоча довкола панувала спека. Тепер там буде парк, і більше нікого не прониже холод. А божевільний… Як йому вдалося йти поміж густими кущами, не зачепивши жодної галузки?
Капітан Ігор Королюк висунув шухляду, вийняв чистий аркуш паперу, узяв лінійку і став креслити план саду: мур, по той бік – гаражі з чорними коминами, а над одним – білий… а по цей бік – широкий квадрат… Поруч намалював колію, сторожову будку, озеро і кілька маленьких човнів… Хотів ще затушувати квадрат, аби відтінити, але передумав…
2012
День ангела
– Пане Грушкевич, ось ваша кава!
Тонкий голос секретарки сполохав його погляд. Пополудні за вікном свого кабінету побачив якусь маленьку чорну постать, що бігла мокрими осінніми дахами, смішно підстрибуючи і розмахуючи руками. Пан Грушкевич стежив за нею уже кілька хвилин, відколи перестало дощити і вигулькнуло з-за хмар сонце. От тоді він повернув голову до вікна і побачив чудернацьку істоту. Може, це була людина, хоча сумнівно, аби людина здатна була так собі легенько скакати по дахах.