– Карр! Карр! – раптом ударив у шибу гучний воронячий каркіт.
Погляд Грушкевича сполохано кинувся до вікна та впіймав лише чорний змах крила.
Сажотрус із білим обличчям продовжував свою мандрівку, але тепер уже не йшов, а біг, і руки його метлялися в усі сторони безладно й смішно. Він при цьому ще щось і кричав, кричав до нього, раз по раз прикладаючи долоні до вуст, але крик його розчинявся в шумі дощу, і вуха Грушкевича ловили саме лише сум’яття.
Все, треба врешті закінчувати ці виснажливі любощі. Вірунька одначе не подавала жодних ознак пересичення. Здавалося, могла так бавитися до смерті. Але зосередитися Грушкевичу не давав клятий сажотрус на дахах. Саме лише відчуття, що хтось квапиться до тебе, вигукуючи якусь, може, й важливу вістку, зневолювало і позбавляло насолоди. Ну його к бісу, не хочу більше… І з тою думкою він спробував облишити Віруньку, але раптом з жахом усвідомив собі, що не здатен цього зробити, бо вона його не пускала. Він смикнувся назад щосили, відпихаючись обіруч од сідниці, але все намарне. Натомість почулося тихе зловтішне хихотіння, і голова Віруньки поволі розвернулася на шиї на всі 180 градусів. О Господи! Обличчя її, усміхнене, з вищиреними зубами, повернулося до нього і вихлюпнуло регіт. Ні, це вже не була та сама лагідно-покірна розімліла від ситі панночка, то був справдешній диявол в жіночій подобизні з розпеченими зіницями, в яких стрибали яскраві вогні пекла.
Далі пробував вирватися з її тіла, прикладав усі свої сили, та чув, що втягує вона його, всмоктує, мов трясовина, і нема на те жодної ради. Очі його шукали рятунку за вікном, де біг і біг, стрибаючи з даху на дах, сажотрус, той самий, що недавно так його дратував, а тепер залишався єдиною надією на порятунок.
– Ха-ха-ха! – грубим чоловічим голосом засміялася Віруня, і в Грушкевича волосся стало сторч.
Неймовірна якась сила всмоктувала його у Віруньчине тіло, відчув усе сильніший і сильніший жар, що клекотів у її нутрі. Ноги самі собою відірвалися від землі й, зігнувшись, коліньми вперед полізли туди, звідки вже повороту нема. Ноги його щезли, і вже він по самий пояс опинився в якомусь мокрому гарячому вариві, котре обпікало шкіру і змушувало виповнювати кабінет спазматичним криком.
Той, що біг дахами, уже бачив, що спізнюється, і знову намагався щось підказати на мигах, махав руками, як навіжений, але Грушкевич нічого не розумів і тільки впирався, як міг, руками, а ноги його метлялися і не натикалися на жодну тверду поверхню.
Як могло статися, що чиюсь загибель передбачити міг, а свою проочив?
Сила, що всмоктувала його у тіло панни, була незборима. Він сіпався, шарпався, але попри всі зусилля поринав усе глибше та глибше, і ось, коли вже на поверхні зосталася лише його голова, у вікні несподівано виник темний силует, у якому можна було пізнати того дивака, що біг по дахах. Сутінки розмили його обличчя, але видно було, що б’ється він у вікно, мов нічний метелик, і замість рук у нього поламані крила, а весь він чорний лише тому, що в сажі, бо вилетів з якої-небудь фабричної труби. Ось сильна й радісна злива змиває з нього чорну сажу, й поволі висвітлюється вся його постать, і останнє, що побачив Грушкевич на цьому світі, була істота з поламаними крильми, але біла і чиста, мов сніг, біла і світла…
Провалюючись у гаряче нутро, він угледів під собою червоний вируючий узвар, у якому з шаленою швидкістю переверталися чиїсь голови, ноги, руки. Останній скрик – і шубовсьнув у вариво, вмить задихнувшись палючим окропом.
Вірунька граційно підсмикнула майтки, поправила зачіску і, повернувшись до вікна, показала язика.
1. V.1993
Нічліг: 1583
Ще якби хтось тої осені сказав, що не нині, то завтра козаки пива наварять на Правобережжі, йому б ніхто не повірив. Тиша, що постала довкола, мало кому навіювала передчуття громів, бо Січ мовчала, заціпивши зуби, мовчали турки з татарами, мовчали й ляхи, тільки небо осіннє час од часу хрипло кашляло в сірі хустинки хмар, і вітер жалібно квилив навздогін бузькам.
Львів гуляє й веселиться. Давненько вже тут не було катавасій, татари три роки тому пішли на Правобережжя, але іно Галич спалили, а ще рік тому козаки по тім боці в Переяславі півня пустили. Та все те далеко, сюди й не чути.
Усі львівські шинки переповнені, а шинкарі тішаться, що настали для них золоті часи. В однім такім шинку збирається тілько вибране товариство, бо то дуже славний шинок, а називається «Під білим гусаком», хоч той гусак, що висить над дверима, вже далеко не білий і скидається швидше на мокру ворону. Прості міщани чи там селюки сюди й носа не потикають, бо не дурний казав: «де пан гуляє, там Іван минає». Перед шинком просторе подвір’я, а там берлини, візочки, брички, коні, челядь. На берлинах пишні герби. Пана видно не тільки по гербу, але й по челяді – одне ходе пихате й мордате, а друге – тонке, як стеблина, ще й лікті зацеровані. Челядь у доброго пана не буде на подвір’ї нудитися, бо пан завше звелить їй вина й пива винести, а до того ще й м’яса. Тоді тая челядь, котора бідніша, підступає зо всіх боків і жадібно очима лупає.