– Ану вступися, бидляку! Чого витріщився, як жаба?
– А тобі що, шкода? Ади який гоноровий! Мордяку нажер, а сам панові задницю лиже!
– Се я лижу? А в пику не хочеш?!
За мить уже й бійка готова, і коли хтось із шинку не вискочить та не пальне в небо з пістоля, то, чого доброго, може й до шабель дійти.
Час від часу в дверях з’явиться котрийсь із панів та почне махати руками, наче вітряк, намагаючись вирівняти світ в очах, тоді челядники підскакують до нього, беруть попід пахви і ведуть в… е-е… та ви й самі знаєте куди. Ну, пан, коли щедрий, то кине там пару шагів чи вина поставить, а як ні, то й так буде.
Десь так по обідній порі зайшов на подвір’я парубок з кобзою за плечима. Зразу видно – якийсь прителіпанець. Але хто б від нього чекав, що попре просто в шинок? Йде і з дороги не звертає. Челядь остовпіла – аби якийсь хлоп та до панського шинку пхався?
– А чи не дати копняка цьому гультіпаці, жеби він ся не пхав межи чесну братію? – запитав один челядник.
– Нащо панам се задоволення забирати? – відказав другий. – Най собі йде, за хвилю вилетить з гульов під воком!
– Га-га-га-га! – заґелґотіли слуги і наготовилися чекати забави.
Але ні за хвилю, ані за три парубок не вилетів із шинку з підбитим оком.
– Е-е, щось тут не те… – закивали розчаровано головами челядники та й посипали до вікон.
Те, що вони угледіли, й зовсім їх вивело з рівноваги:
– Ну, не псяча кість? Жере й п’є разом із панами!
Раптом один з челядників ляснув себе по чолі:
– Гей! Та се ж не хто, як Дем’янко з Гусятина! Брат його, Северин Наливайко, в надвірному війську князя Василія Острозького служить, а сам він писака вдатний. Ще й нути компонує та потім співає з кобзою. Такого ані оден пан не посміє зачепити, бо то є друга шабля на Волині після Северина.
– О, я також про нього чув! – кивнув інший. – Добре, що ми його не рухали. А то ще б від пана по писку дістали.
Коли Дем’ян перекусив, то взяв кобзу і заспівав щось сумне, і враз товариство завмерло, мовби й хмелю в голові не було. А далі втяв «журавля», і з півдесятка реєстровців вискочило на стіл і давай викручувати ногами кренделі.
Властиво, то все, що оповів я досі, – це тільки передслів’я до історії, котра трапилася з Дем’яном і була згодом описана ним у листі до Лаврентія Зизанія. Лист писано у 1598 році, зберігся не повністю, а тому нам доведеться окремі епізоди домислювати, щоб уся пригода вибудувалася в рівну й цікаву оповідь.
Отже, як пише Дем’ян, засидівся він у шинку до вечора, а коли зібрався вже йти, то сутінки стелилися вулицями, густішали й липли до дерев та будинків. Поволі зникали перехожі.
«Мавєм на вибір кількох міщан, которі мене б радо на ночівлю прийняли. І ото, кгди ся застановлялем, кого з них навідати, як якась зацна білоглова проз мене майнула і за рогом пропала. Внет поспішивєм за нею, бо привиділося мі, буцім дала знак, аби за нею ішов. І тоє зробивєм».
Темна постать дріботіла, час від часу озираючись, так начеб хотіла пересвідчитися, що Дем’ян не передумав і продовжує йти назирці. А той увесь час тримався на відстані й навіть не намагався її наздогнати. Тому, коли незнайомка зупинилася, стишив крок і теж став.
«Білоглова подивилась на мене і знов пальчиком поманила».
Дем’ян підійшов ближче.
– Ах, пане, перепрошую, що мусіла вас таким неґречним робом заманювати, але не хтіла-м попастися на лихе око…
Тінь від каптура ховала верхню половину її обличчя, і Дем’янові ніяк не вдавалося роздивитись незнайомки. Та повні вишневі вуста виднілися виразно й обіцяли так багато в проміжках між словами, що він не намагався навіть тії слова ловити і тільки механічно кивав головою, згоджуючись на все.
– …чулисьмо про вашу дивовижну гру на кобзі, і моя пані внет хоче вас у себе на гостині мати. Моя пані перебуває в гнітючім стані мелянхолії, і лікар приписав їй музику. То чи не були бисьте такі ласкаві та й…