– Але ще вчора і пані, і служниця мене приймали в тім покої нагорі. А нині тілько білі кості заставєм.
– Я й кажу, що то не жива душа там об’являється. Нечиста сила блудить. Тра буде в магістрат суплику написати, щоб освятили сю розвалюху й кістки врешті по-християнському поховали.
«На тім ся скінчила моя пригода. Того дня я покинув Львів, і всю дорогу мі в голові ся нутило: “А мні страшно спати самій-одній в хаті, що мене не любує…”»
1974
План Розмана
Травневий ранок заливав сонцем вікна, у променях танцювали порошинки, а на душі було легко і радісно. Дружина ще лежала у ліжку, заклавши руки за голову і з усмішкою стежила за мною.
– Піду за цигарками, – сказав я.
– Тільки не довго. Бо у мене такий настрій… сам знаєш… – при цьому вона так ласо облизала свої вуста, мовби щойно проковтнула неабиякого смаколика.
На лавочці сидів наш двірник пан Ціпура і нервово курив. Угледіши мене, зірвався і, взявши під руку, поволік у затінок бузкових кущів.
– Ну, ви чули? Чули? – торохтів він, роззираючись на боки. – Цеї ночі він виссав пані Кацялапко! Нема на нього ані стриму, ані якої хвороби!
Він був виразно знервований, мусив конче з кимсь поділитися своїми підозрами і, як завше, не знайшов ліпшої жертви на покірного слухача, аніж я.
– То вже шоста! – показав мені на пальцях, аби я ліпше дошолопав.
– І що пані Кацялапко? – спитав я. – Як чується?
– Як корова по телєтах! Як може ся чути кобіта, котра стратила за ніч літру крови?! То вам не жарти! Баба лежит бліда, як єгипетський папірус.
– Цікаво, куди дивиться наша міліція, – похитав я головою.
– Ей, не кажіт! Та наша міліція тіко базари пильнує! А коли такво за місяць у їдному лише будинкові той упиряка виссав аж шість бабів – то навіть протокола не хтіли списати. Нема, кажут, складу злочину. Всі живі, всі оклигали і далі брикают. Пані Мацюцька навіть набрала на вазі, а в тої з штирнайцятої кватири… як її?
– Панна Міра?
– Так! То в неї, прошу я вас ґречно, таке волосся виросло, жи тепер мусит шо пару днів новий шампунь купувати. Цікаво, чи тільки головою обійшлося.
На ту хвилю з’явився пан Ґемба. Він працював у морзі і мав усіх упирів в дупі.
– Пане Ґембо! Ви є спеціаліст, і я ціную вашу думку, – втішив його двірник. – Кажіть!
Ґемба зиркнув наліво, потім направо і, стишивши голос, промовив:
– Це не хто інший, як Бураченков!
– Які маєте докази? – вхопив його за ґудзика двірник, і на чолі йому виступив піт.
– Докази прямі. По-перше – морда. Червона, як…
– Як буряк? – докинув я.
– Власне. Налита кров’ю так, що, здається, от-от цвиркне. По-друге – зуби. Чи бачилисьте, як він зубами пиво відкриває? Таких зубів немає в нас більше ніхто. По-третє – ніс. Мало того, що червоний, то ще з нього таке чорне волосся стирчит, як у моєї Каськи з-під пахви.
– І то все? – нервував двірник.
– Ні, є ще.
– По-четверте?
– Аякже!
– Ну то кажи.
– Хвильку! У мене в горлі пересохло. Візьмемо си пива і сядемо в скверику, бо я ше маю дещо до говорення.
Ми купили в кіоску по плящині «Золотого колосу» і сіли на лаві у затінку. На деревах цвірінькали горобці, ранкове свіже повітря наливалося в груди. Була неділя, і ніхто нікуди не квапився.
– Ну, тепер по-четверте, – нагадав Ціпура, гольнувши пива.
– По-четверте – москаль! – прорік Ґемба так, мовби відкривав для нас щось неймовірно трагічне і загадкове.
На хвильку запала тиша. Ціпура, наморщивши сіре чоло, замислився. Бураченков єдиний з цілого будинку на совіцькі празники вбирав маринарку з орденами і з червоним прапором ішов на свою комуняцьку дифіляду. Повертався вже без прапора, але з розбитим носом.
У принципі, в міркуваннях пана Ґемби була своя логіка. Якщо кровопивця – то хто, як не москаль?
– А то скурвель! – скреготнув двірник. – Триста літ пили нашу кров і далі п’ют!
– І буде пив, доки ми го не спинимо, – сказав Ґемба і блиснув очима, як Полуботок на сцені Заньківчанського театру.
– Щоб я тріс – ви знаєте вихід!
– Ясна річ! Ви самі видите, що тут іншої ради нема. Тільки ми з вами годні ту бестію спинити. Бо міліція нам не поможе.
– Та вони й слухати не хочут про жадних упирів! Шо їм – літра крові! А ту кожної хвилі біда постукає до хати! А в мене дві доньки, як пампушки! Аж страх бере – ану ж і до них вчепиться!
– Ну і що ви, пане Ґембо, намислили? – спитався я.